У нас, власне і не було на що спертися, окрім як на «до революції». Звідси така шалена популярність «Собачого серця» й жартів Фаїни Раневської, яка була така стара, що ще пам'ятала пристойних людей, мемуарів Паустовського й Шкловського про роки революції тощо.

Ми жили в наглухо закупореній країні, без знання мов, майже без можливості хоча б раз у житті вибратися за кордон, щоб отримати матеріал для порівнянь, зі списками заборонених книжок і навіть рок-груп, за які можна сісти, і так далі. Це мало сприяло роздумам, як воно має бути з нами завтра, чого прагнути, які бажання озвучувати, яких цілей досягати. Для нас взірцем був 1913 рік, і з цим погоджувався навіть радянський Держкомстат, який усі тонно-кілометри, фунти родзинок й умовні пляшки зєлєна віна порівнював саме з цим роком. Нам не було де брати прикладів для мрій із сучасності, і цього вже не поправити, бо правильно мріяти люди можуть тільки в молодості.

І ось у зв'язку з цим як же радує мене легкість, з якою переміщаються герої у молодих прозаїків. Вони починають епізод на Хрещатику, а завершують в Єгипті на майдані Тахрір. Снідають на Подолі, а обідають на Монмартрі. Вирішують якісь свої дріб'язкові й дуже особисті, але глобальні проблеми. Це маркер того, з якою легкістю переміщаються світом самі автори. І щось із чимось порівнюють. І чужому научаються, й свого не цураються. Мені вже не соромно привести на український літературний фестиваль будь-якого європейця, бо це вже нітрохи не нагадує комсомольських звітно-виборчих конференцій із піонерами, які дарують гвоздики ветеранам за те, що вони Леніна бачили.

У радянській літературі існував цілий жанр подорожніх нотаток для в'язнів, до якого доклалися, скажімо, Олесь Гончар із Віталієм Коротичем, які за кордон таки шастали. Ось просто – що бачу, про те пою. Навіть якщо виїзний писака описує звичайну нью-йоркську підземку чи французькі булочки й шотландські пледи в літаку, читача від цього було не відірвати, він час від часу сякатиметься в рукав ватника і примовлятиме: «Живуть же люди». Втім Коротич примудрявся і в ці нотатки увіткнути про дискримінаційні «знущальні» написи «тягни», «штовхай» на дверях радянського посольства, а Віктор Некрасов примудрився нарватися на шельмування в Спілці письменників за те, що написав, що в Америці цілих сім (!) телевізійних каналів, і це його неабияк вразило. В нас було два.

Сучасним же авторам для того, щоби пожвавити звичайну розповідь про подорож, доводиться застосовувати секс із одноокою бородатою стюардесою у вбиральні літака.

Наші дівки вже вдягаються не гірше лондонських, бо є можливість піддивитися, як треба. Наші кафешантани вже не гірші паризьких, бо є критична маса людей, які звикли, що офіціанти мають усміхатися гостям. Наша кава вже не гірша італійської, бо вона італійська і є, якщо чесно. Тих, хто ностальгує за радянськими «двома подвійними половинками» відправляю в буфет Будинку кіно: там збереглася радянська кавомашина.

І в усіх галузях так. Фермерам є в кого піддивлятися, як вирощувати свиней. Будівельникам – як будувати безперервним бетонуванням (росіяни підірвати потім ті будинки в Криму з першого разу не можуть, у них не так). Депутатам – як мають жити мафіозі на Лазурному березі, і де задешево купити бразильця в свій футбольний клуб.

І ось коли цей синхронний орієнтир, ця точка опору в сучасності в нас нарешті виникла, виявилося, якою ж хернею був отой російсько-імперський 1913 рік, і нікчемна тюремна імперія, і нічим не краща література, про яку нам утовкмачували, як про велику. Не даючи, втім, із чим порівнювати. А Тургєнєв просто так і не навчився будувати сюжет, щоб поєднати свої пейзажі хоча б подобою оповіді. А Достоєвський так і не навчився наслідувати французькі кримінальні романи, компенсував отою загадковою російською душею.

Думка про те, що розміри не є визначальним параметром для літератури, ну не повинна вона бути «великою», повинна бути цікавою, до нас ще досі не до всіх дійшла.