Наша країна – це велике поле дурнів, які вірять, що закопавши в землю п'ять копійок, можна дуже швидко дочекатися щедрого грошового дерева. Рятуючи національного автовиробника, підняли мита на ввезення автомобілів настільки, що в будь-якій сусідній європейській країні можна ці автомобілі купити в рази дешевше. А рівень продажів у національного автопартача так і не виріс, а навпаки – впав.

Тепер безліч людей, які живуть недалеко від кордону, воліють купити авто в сусідній країн і щотижня перетинати цей кордон, створюючи зайві черги, аніж платити шалені гроші. Однак наші премудрі депутати цього не помічають.

Але таке безглуздя стосується не тільки авт. Носячи винне прізвище та живучи у Винниках під Львовом, я просто зобов'язаний надавати перевагу вину перед іншими цілющими напоями. Однак мої споживацькі права усе моє свідоме винне життя були упослідженими.

Держава у першу чергу піклувалася та й зараз піклується про шарлатанів і фальшувальників, а не про сумлінних виноробів. Ті, хто продукує найбільшу кількість вин, переважно належать до продуцентів шмурдяку, чорнила і бодяги під різними екзотичними назвами, в яких фігурують принци, принцеси, кров, ніч і навіть серце. Дивно, що не печінка.

Однак натуральне вино – це не те, куди додають спирт.

На жаль, вина і шмурдяки у нас перебувають в одній групі. А відтак великим виробникам не страшно придбати ліцензію за півмільйона гривень, бо на тій хімії, яку вони продукують для алкоголіків, ці затрати легко можна відбити.

В результаті на нашому ринку відсутні малі виробники, які виготовляють вино зі власного виноматеріалу. Вони просто не в змозі заплатити за ліцензію.

Навала в усіх крамницях примітивного виноматеріалу, який називати вином язик не повернеться, створила враження, що в Україні доброго вина нема взагалі. Принаймні я його не вживаю, хоча визнаю, що у нас є справді добрі вина. Але і ціна в них «добра». Тож коли в мене на вибір або ці дорогі вина, або дешевше і нічим не гірше чілійське, я вибираю останнє.

Але дорогими ці вина стали саме через безглузду ліцензію, яка, звісно ж, не страшна для лідерів ринку (читай – шмурдякоробів), бо займає в ціні кожної пляшки не більше однієї гривні, тоді як у дрібніших виноробів – це вже від 25 до 60 гривень за пляшку.

Місяць тому я був у Києві на прийомі у французькому посольстві. На столах стояло українське вино з Миколаївщини фірми, про яку я нічого раніше не чув. Вино було добре, але купити його неможливо. Його виготовляють на замовлення і що цікаво – основними покупцями є зарубіжні посольства.

В Україні є чимало таких невеликих виробників, які не мають змоги вийти на роздрібний ринок. У той час як у Європі з цим проблем нема.

В Австрії у багатьох селах і містечках вирощують виноград і виготовляють вина. Одне з таких курортних містечок – Шпіц. Воно знаходиться на березі Дунаю і навіть має свій міжнародний літературний фестиваль. Містечко, в якому проживає близько двох тисяч населення! Усе воно буквально оточене виноградниками. Так от там ледь не на кожному будинку висять оголошення про продаж вина за суворо визначеними датами, аби різні господарства не чинили одне одному конкуренції. Така традиція існує ще з середньовіччя.

Але у нас усе навпаки. У нас існує велика алкогольна мафія, яка щедро ділиться з депутатами і стримує будь-які спроби щось змінити у цій божевільні ситуації. Тому й не дивно, що як тільки було зареєстровано новий законопроект, який мав би змінити щось у цьому багаторічному безглузді, якого не зустрінеш у жодній іншій європейській країні, відразу вигулькнула група депутатів, яка зареєструвала ще один епохальний покращувальний закон, за яким ліцензія на гуртовий продаж алкоголю піднімається до 2, 5 мільйонів гривень. Дивно мені, що серед авторів цього епохального законопроекту фігурує Ганна Гопко – ще одне розчарування в наших передвиборних симпатіях.

Краще б депутати із «Блоку Порошенка» та «Самопомочі», які поставили собі за мету остаточно вбити малих виноробів, зайнялися підвищенням якості наших продуктів. Бо що з того, що час від часу відбуваються якісь там експертизи, які виявляють у молочних продуктах рослинні жири, якщо ніхто не покараний.

Мене не раз також дивувало, чому у нас легко можна придбати вина Південної Африки чи Аргентини, Австралії або Нової Зеландії, а також повно грузинських і молдавських, серед яких теж дуже багато фальшивок, і при цьому геть нема болгарських, македонських, угорських, чеських, словацьких вин.

З'ясувалося й це. Тут теж працює мафія, яка постачає вина, а точніше шмурдяки і хімічні винопродукти, зі Грузії та Молдови, і вона відомими способами не пускає до нас вина із сусідніх країн. Які за своїми цінами можуть суттєво потіснити шмурдяки.

Все дуже просто. І все це начебто робиться з метою захистити національного виробника. Але насправді захищають фальшувальників і хіміків.

Австрія, до прикладу, виробляє багато свого вина. Але в будь-якому супермаркеті можна побачити вина з інших країн. Наприклад, дешеві італійські. Однак австрійські винороби від цього не страждають.

Звичайно, у наш тривожний час думати про вино – не настільки актуально. Але так можна сказати про все: про бензин, який фальшують, про неякісний газ для населення, про засилля хімії в солодощах, у хлібі, приправах і напівфабрикатах... У нас війна. І цим усе виправдовується. Якби ж ця війна ще не велася всередині країни зі власним народом.