Українці, мов неофіти, схильні сприймати нинішні реалії за чисту монету. Мабуть, тому серед загалу рельєфно зауважується певне розчарування політикою, і цей факт здатен розбудити почуття певного дискомфорту: як так, нам не втомлюються повторювати, що мусимо бути причетними до всього, що відбувається на терені Неньки, а ми, знай, повертаємося до старого і випробуваного принципу «своєї крайньої хати», у мушлю побутових проблем і негараздів, і нам, зрештою, глибоко байдуже, що відбувається там, нагорі.

Мислення кожного «новонаверненого» налаштовує на певну сакралізацію цілком банальних речей для утаємничених, і поступово, глибше досліджуючи предмет свого захоплення, такі адепти або втрачають орієнтир, або ж пристосовуються до реалій. Ще кілька літ тому українська політика скидалася на шафу, у якій акуратно укладено речі, номінальне розмежування партійних середовищ (про ідеологічні розбіжності, мабуть, годі говорити) передбачало певне, цілком передбачуване, позиціонування на виборах, референдумах, під час дискусії з тих чи інших суспільно важливих питань. Нині ж навіть найвідважніші політологи не беруть на себе повноважень пророкувати, яким буде стиль поведінки впливових партійних структур, чи витримають найзнаковіші постаті цих середовищ «чистоту» своєї попередньої лінії. А про ймовірні альянси, ситуативні порозуміння вже годі й говорити.

Утім, і самі політики починають поволі прочиняти кватирку в утаємничені залаштункові процеси, до яких ще недавно пересічному обивателеві було зась. Симптоми скепсису, правда, з'явилися вже давно, однак їх декларували особи, яких важко назвати політиками з огляду на джерела та генезу їхніх організацій. Так, Наталія Вітренко ще 1999-го зауважила, що у політику приходять з відчуттям світлого майбутнього, а залишають її з брудним минулим.

Нині ж, коли загал уже засвоїв певні уроки «брудної політики», нас починають переконувати, що, у принципі, дивуватися нічому, мовляв, і тут українці не винаходять роверів, а лише просуваються руслом звичної для цивілізованого світу демократії. Арсеній Яценюк колись сформулював цю думку таким робом: «Політика насправді вся така. І в Європі теж. Цим традиціям, про які ви кажете, вже пару тисяч років. Таємні змови, перебігання з одного табору в інший - так було раніше, так є зараз, так буде надалі... Бо та політика, яку видно зовні, - це лише верхівка айсберга. І головне, щоб цей айсберг був принаймні білого, а не чорного кольору».

Проблема, утім, полягає не у своєрідній поведінці політиків, а у намаганні зробити свого айсберга «білішим» за той, яким він насправді є. Якщо б розходилося про щире бажання корекції курсу чи, до прикладу, визнання колишніх помилок і наполегливе уникнення їх у майбутньому, то їх, наших провідників, можна було б зрозуміти. Однак, практика свідчить про інше. Зокрема, про те, що владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей. От, кажуть, ми діяли правильно, але кляті опоненти зі своїми палицями, вставленими у колеса наших намірів, все зіпсували.

Я вже не кажу про гори компроматів, зосереджені у прокурорських сейфах і партійних офісах. Їх тримають для «нагоди», аби приборкати непокірних, загнуздати тих, хто забажає грати за власними правилами, урезонити радикалів. Скільки вже разів ми ставали свідками того, як перспективну, харизматичну особу, що починала декларувати дещо відмінні від офіційного курсу речі, втихомирювали за допомогою невідь-звідки добутих карних справ, шантажем з натяками на компру, фактичною дифамацією з допомогою медійного ресурсу.

Це правда, що, зважившись на публічну діяльність, людина мусить бути готовою до всіляких несподіванок, а тим паче, до підступів злостивців. Але тоді чи варто говорити про мораль у політиці, чи буде її айсберг «білим». Хіба для тих, хто ладен повірити усіляким нісенітницям, аби лише вони лунали з уст владоможців.