Щоб зрозуміти, як далеко ми відійшли від совка, нагадаю поїздки учнів і студентів у колгосп.

Совок страшно любив дармову працю. В часи збирання урожаю рук не вистачало, тож працювали всі. Не тільки солдати, а й інженери сиділи на кагатах, моя мама там вічно підхопить було якийсь нежить. Діти вже з 8 класу редьку смикали. А студенткою я збирала кожної осені хміль у Житомирській області.

Ми самі обривали дріт, яким тягнувся хміль, тоді швидко обчухрували шишечки в мішок. Моя одногрупниця не боялася тягнути за дріт, але одного разу він влучив їй прямісінько в око. Я першою побачила, що око пробите. А тоді були й операції, й академвідпустка. Око врятували, але зір моєї колежанки різко погіршився. І ніхто ні за що не відповідав. Це була справа батьків. Люду навіть з універу хотіли відрахувати, але змилостивилися.

Кажуть, наче в колгоспі було весело. Мені весело не було: було голодно, холодно й неприємно без води й у спільній казармі для спання. Совдепія – це морок колективізму, зокрема й колгоспного, що нагадував мікротабір-лайт. Коли я втікала з одного, то мене попередили, що недалеко від станції усіх втікачів відловлював фізрук, ховаючись у городі. Я його обійшла й безперешкодно потрапила на станцію, де й сіла в київську електричку.