Ми їхали з пункту А до пункту Б. Наш пазік час від часу зупинявся на центральних вулицях сіл і містечок, з салону вивалював натовп в українській піксельці. П'ять хвилин перекур, ми розбрідаємося по магазинах: водичка, сигарети, печиво, пиріжки. І тут починається найцікавіше. Перед місцевими - українська армія. Ніхто, крім них, тобто нас, а значить, вони, тобто ми, стаємо кастою - сміливих та відважних. Захисники. Не всі, звичайно, але більшість...

Найактивніші - діти. Маленькі й мурзаті від шовковиці, у розбитих кросівках та порваних шльопанцях наперебій кричать нам: "Слава Україні!", махають руками, усміхаються. Продавчині намагаються дати більше решти, пригощають бутербродами, безкоштовно пускають до туалету. Бабусі виносять домашню консервацію, компот у пластикових пляшках, сало. Чоловіки більш стримані. Або через природню врівноваженість, або через внутрішні протиріччя: вони не серед нас, вони цивільні. Хоча теж намагаються всунути пачку цигарок або зім'яту сотню.

Це не центральна або західна Україна, це Південь. На електоральних мапах ця частина України зазвичай зафарбована у синє, тобто виборці тут переважно лівого спрямування. Тому поодинокі випадки холодного ставлення місцевих до нас не дивують. Якось група молодиків, що стояла обабіч траси, побачивши наш військовий пазік, почала тикати нам "факи". Закономірний виняток, прикре недорозуміння. Ми - українська армія. Іноді ми чуємо: поки ви тут - нам спокійно, поки ви з нами, ми не боїмося. Але, додають вони, краще б ви їхали додому. Безперечно, дислокація військових на їхніх землях насторожує, іноді лякає. Значить, є необхідність перебувати тут військовим, значить - небезпека десь поруч.

Ми - військовики, а це значить, що ми підписалися під негласним статутом, який зобов'язує нас бути якщо не прикладом для більшості цивільних, то принаймні людьми, які носять форму з честю. Форма українського військовика - це своєрідний убір священика. Ми маємо відповідати за вчинки, за поведінку, за те, що і як говоримо. В нас вірять, нам довіряють. Ми маємо бути ввічливими (хоч як би це поняття себе не дискредитувало), викликати у людей повагу і гордість за українську армію, за їхню країну. Ці пафосні банальності особливо важливі на територіях, де люди хиткі у своїй позиції стосовно армії та київської влади. Звичайно, справа не у київській владі, але тверезий і ввічливий боєць отримує кредит довіри від місцевого населення. П'яний і обісцяний - ні. Один такий солдат здатен поховати будь-яку повагу цивільних до всього підрозділу, до всієї української армії.

Військовикам нерідко доводиться бувати в різних населених пунктах: міста, села, навіть хутори. Доводиться спілкуватися з десятками людей: в магазинах, на пошті, на вокзалах та в кафе, і дуже важливо по собі залишити позитивне враження, адже невідомо, в якості кого доведеться повернутися сюди - туристів або, не дай бог, захисників. І з якого боку місцеві ставитимуть тобі свічку в церкві - не останній фактор у перемозі.

У країні війна, а це означає, що в авангарді - армія. І ті, хто риє окопи під Харковом, і ті, хто перебирає помідори на Волині, і ті, хто ховається в бліндажах, і ті, хто "сипле" на ворожі позиції. Навіть ті, хто у військкоматах відрощують животи. Попри жахливе забезпечення, злодійство на всіх рівнях, мобілізаційну абсурдність, нерозумне командування, погану їжу, зарплату в 2500 грн., холод або спеку, попри страх і розчарування - в авангарді. А значить - відповідальність військових за свою поведінку і вчинки має бути на найвищому рівні.