Яке майбутнє на нас чекає - східний фронт чи український Донбас? Надворі "спекотне літо" 2015 року. Антитерористична операція на сході України триває понад 15 місяців. Маємо вже трохи більше року роботи "постреволюційного" уряду, несміливі спроби реформ, шість хвиль часткової мобілізації, ряд розчарувань та невдач, жорстокі поразки під Іловайськом та Дебальцевим. У той же час - героїчну, без перебільшень, оборону Донецького аеропорту (242 дні) і стабілізацію лінії фронту - "сєпари" та росіяни вже мають гіркий досвід "розвідки боєм" наших позицій в районі Пісок, Троїцького, Світлодарська, Щастя, Станиці Луганської. На півдні - опіклись під Маріуполем, а Мар'їнка для російсько-терористичних військ-взагалі як "їхній Іловайськ" - "ответка" нашої артилерії та швидка наземна операція змусили десятки "курортників" з РФ перетворити свою "відпустку" на Донбасі на довічну.

Це все разом узяте змушує мене озирнутись на рік, що минув, і для себе визначити переваги та недоліки війни на Донбасі; згадати, якими ми були романтично-наївними та патріотично-затятими і спробувати відповісти, якими ж ми стали вже сьогодні.

Рік тому ми стали на службу в добровольчому батальйоні. Сповнені рішучості, абсолютно різні - електрики й слюсарі, шахтарі та юристи, підприємці з філологами тощо. І ніхто не здригнувся. Навіть диву даєшся, згадуючи той час. Ми твердо вірили в успіх нашої справи, в те, що звільнимо Донбас, і далі підемо звільняти український Крим. Тоді все вирішувалось на полі бою - і як же ми пишались, коли головний "кремленоїд" наприкінці липня виступив з істеричною риторикою, вимагаючи "негайного розпуску всіх добровольчих батальйонів для можливості проведення переговорного процесу". Значить, недарма це все. Значить, від нас залежить доля країни.

Основний тактичний програш України стався на інформаційному фронті. "Розіп'яті хлопчики", "клаптик землі і двоє рабів", "ізнасілованіє епілептичних пенсіонерок" та інші численні фейки в новинах РФ та її сателітів, армії кремлеботів в соцмережах призвели до викривлення ситуації на Донбасі у думках людей - як місцевого населення, так й тих, хто воює.

Ми просто забуваємо, що війна ця - гібридна. Позиційна війна і атака ланцюгом піхотинців - це застаріле мислення часів Другої світової. Перемагати у цій війні можна тільки відбиваючи атаки на всіх фронтах, в тому числі й інформаційному, і тільки в разі, якщо накази віддаються тими, хто усвідомлює можливі наслідки цих самих наказів.

Коли я потрапив у зону АТО в червні минулого року, то був вражений ступенем, як мені здавалося, тупості та заангажованості місцевого населення. Вони щиро вірили в "гуцулов", "бєндєр" і "каратєлєй", готових безжально страчувати безневинних людей. Більш того - вони були певні того, що російськомовних українців після Майдану переслідують і страчують спеціально навчені у таборах НАТО українські буржуазні націоналісти - ну, ті самі, з якими "деды воевали".

Коли ж я намагався вступити у полеміку, й роз'яснити, що все що їм говорили - 100 % брехня або лукавство, чув одну й ту саму відповідь - вам мізки промили "піндоси"(американці-авт.), правду говорить тільки Росія. І так міркувало близько половини населення точно. В цій ситуації мені навіть видалося щасливим збігом обставин, що близько 40 % населення Донбасу якраз не повірило в пропаганду РФ та п'ятої колони в Україні. Це просто диво, бо злагоджена робота українофобських організацій тут провадилась активно, починаючи десь з 2002 року.

Перебуваючи в АТО, я і мої товариші добре зрозуміли - ми не лише виконуємо свій обов'язок і добру волю по захисту рідної землі. Ми і наші побратими представляємо всю Україну для місцевих мешканців. І наша поведінка, манери, вміння спілкуватись тут і зараз значитиме набагато більше за будь-яку пропаганду. Не можна ненавидіти одне одного, не задумуючись, а чого все саме так? Хто ж розпалює вогнище ворожнечі?

Я не закликаю до миру шляхом фактичної капітуляції. Проте я вважаю, що не можна "списувати" окуповані території, відмовлятись від них та від тих мешканців, які там лишаються. Треба просто працювати. Вчитись, тренуватись, вдосконалюватись, реформувати країну . А найголовніше - кожен має починати з себе. Працювати, служити, виконувати свої конституційні обов'язки як громадянина України. І пам'ятати - твоє роз'яснення, невимушена бесіда, пост в соцмережах, і порядність у вчинках для країни зроблять набагато більше, аніж, іноді, виступ політика з високої трибуни.

Зараз я твердо усвідомлюю наступні речі. Не тільки бійці, але й політики та дипломати - за всієї народної нелюбові до них - мають працювати і вирішувати питання звільнення окупованих територій. Воювати мають добре навчені професіонали, віддавати накази - бойові офіцери, які не відсиджувались десь в тилу поза спинами власних солдатів, а керувати державою - ті політики, які не здавали наших здобутків регулярно.

Один мій товариш - цинік по життю, але, тим не менш, палкий патріот - зауважив: "Ера добровольців скінчилась". Погоджуючись з ним, хочеться вірити в те, що має нарешті розпочатись ера професіоналів військової справи. Проте до цього ще - роки мобілізацій та відбору на "контракт", роки навчань та тренувань. Згодом треба усвідомити, що професіоналізм вкупі з патріотичним мотивами здатний перетворити армію на непереможну. Тим більше, коли йдеться про захист рідної землі.

Сьогодні існує безліч висловлювань, думок та припущень щодо майбутнього окупованих територій Донецької та Луганської областей. Урядовці, політики, журналісти, різних мастей "експерти" - всі наввипередки намагаються або заробити політичні бали за тези на популярну тематику або ж довести "мудрість державцеву" - мовляв, недаремно я на своїй посаді сиджу. Це - навіть без коментарів.

Повернувшись "на гражданку" у відпустку, жадібно доскіпаєшся до засобів масової комунікації - інтернет-видань, соцмереж тощо - і помічаєш цікаву тенденцію. "Народ стомився від війни", "необхідні реформи і вони ось-ось почнуться", "треба дотримуватись Мінських угод" - у соцмережах мусолять ці та десятки інших подібних тез. А знаєте, всі ті, хто воював - і самі бійці, і волонтери, і члени їх родин і ті, хто віддавав чи не останню копійку на потреби атомників - вони стомились не від війни, а від невизначеності вищого політичного керівництва. Вони хочуть реформ "на вчора, а не на завтра".

І більшість із тих, хто вже вийшов на "дембель" чи комісований уже не потерпить компромісів з власною совістю і "тьорок та відкатів" у вищих ешелонах влади. Однак яким буде Донбас завтра - залежить від всіх нас. Змінимось ми - зміниться вся країна. Тоді, можливо, у мешканців Донбасу з'явиться мотивація до реінтеграції. Проте маємо пам'ятати - навіть якщо окуповані території повернуться під контроль України просто завтра - пройдуть ще довгі роки, поки ми навчимось прислухатись одне до одного. Але враховуючи те, які рішуче десятки тисяч мешканців Донбасу виступили за єдність України - вірю, що так і буде.