Щоб зрозуміти, якими методами московія вела й веде боротьбу з українською самобутністю просто треба зайти у будь-яку книгарню Києва. Усе стає зрозумілим, коли дивишся на книжкові полиці і бачиш виключно російськомовну літературу.

Ні, не подумайте, що я ханжа і пропоную читати Толстого, Достоєвського і Пастернака у перекладі, іх ми з вами легко прочитаємо і на мові оригіналу. Хоча Пушкіна у перекладі на українську, виконаним колишнім прем'єр - міністром Вітольдом Павловичем Фокіним, я прочитав з великим задоволенням і втіхою.

Але, дивлячись на Маркеса, Муракамі, Вербера і Брауна, не кажучи вже про класиків світового художнього слова, запропонованих єдино російською, задаєшся кількома риторичними запитаннями.

Як україномовному українцю (звучить як тавтологія) прочитати світову класичну літературу і бути обізнаним, не переходячи на мову Московії?

Чому не підтримується і не датується національна література, переклади і видавнича діяльність?

Чому ТВ не робить культурологічних програм з метрами української культури допоки вони живі?

Весною ВР прийняла закон Миколи Княжицького про пільгове оподаткування видавництв, але це лише перший крок до ефективної політики держави в галузі культури. А що далі?

Чому мовчить Міністерство (знищення) Культури?

Де МінСтець?

Чому Книжковий Форум проводить Садовий у Львові, а не ВВК у Києві?

Чому половина естеблішменту - герої України, а Ліна Костенко, і Юрій Рибчинський - ні?

Де концепція національного розвитку і освіти?

Де врешті решт пропаганда української культури?

Де??? Там же де наші якісні дороги, освітлені вулиці, вільний громадський транспорт, теплі помешкання і безпечні вулиці?

Тоді перемога за нами, але геть як не скоро...