Зазвичай у неполітологічних, неюридичних експертних колах про виборчі цензи змістовно не говорять, посилаючись на те, що дана тематика може бути нецікавою для читача. На нашу думку, це помилкова позиція. Відповідно ця публікація має на меті дати зрозуміти вам, що є змістом такого інструменту як «виборчий ценз», які існують різновиди виборчого цензу. Врешті решт ми дамо нашу та вітчизняну (експертну) позицію по особливостям доцільності додаткового введення виборчих цензів в українській державі.

Прийнято вважати, що «виборчий ценз» (далі «В.Ц.») (від лат. census від лат. censeo - роблю перепис, опис) - це встановлені в конституції або законах умови, що обмежують коло осіб, які мають право брати участь у виборах. Крім того, загальновідомою є та обставина, що виборчі цензи варто розуміти як сукупність умов, відповідність яким становить підставу для допуску громадян до участі у виборах. Щоб належати до виборців, особа повинна бути громадянином країни, досягти відповідного віку; не належати до категорії осіб, позбавлених виборчих прав.

В.Ц. є дієвим механізмом виборчого процесу, який фактично, з одного боку, визначає, за якими параметрами виборці реалізовують своє гарантоване державою активне виборче право, а з іншого, за якими, вже кандидати, тобто політики, можуть скористатись своїм пасивним виборчим правом.

Ценз буває майновий, віковий, статевий, релігійний тощо. Так, якщо ми говоримо про необхідність володіти встановленим мінімумом власності маємо на увазі, що це - майновий ценз; якщо це вимога певного мінімального рівня письменності або освіченості, відповідно говоримо про ценз письменності та освітній ценз, якщо ж вимога певний час проживати у певній країні чи навіть у певній місцевості, це про ценз осілості, і, нарешті, коли визначається державою певний визначений строк мати громадянство певної країни, то іде мова про ценз громадянства. Розрізняють також і виборчі цензи права обирати і права бути обраним. Так, особа, яка бажає бути обраною, зазвичай повинна відповідати більш жорстким умовам, ніж та, що голосує. Так, наприклад, для українського виборця буде в дивину, але в Саудівській Аравії лишень з 2011 року жінки отримали право голосувати, при цьому ще не маючи права бути обраними. Цей приклад свідчить, що навіть в 21 столітті питання виборчих цензів актуальне і зовсім не є однорідним, навіть враховуючи великі доходи країни та рівень демократичних свобод.

Іноді законодавство визначає певні загальні обмеження щодо соціальної поведінки виборців. Наприклад, у законах окремих штатів США йдеться про те, що виборець повинен мати "здоровий глузд", "добру вдачу" і подібне. У конституції Італії 1947 р. обмежували у виборчих правах осіб за скоєння "негідних вчинків, зазначених у законі", тобто невідповідну політичну поведінку, зокрема різні зловживання на самих виборах. Сьогодні у більшості країн світу застосовують різні виборчі цензи.

В.Ц. помилково можна зачислити до деструктивних чинників інституту прав і свобод людини і громадянина. Якщо не бути багатослівним, а прагматиком, то навіть «улюблений» для українських політологів Закон України (далі «ЗУ») про місцеві вибори є ще більш несправедливою законодавчою ініціативою до виборчих прав українців. За даного ЗУ на сторінки історії в частині проведення місцевих виборів в Україні відходять ряд принципових виборчих норм, зокрема норма про право самовисування кандидата; норма, що обумовлює можливість голосування виборцем в день голосування за межами свого виборчого округу. При нагоді варто наголосити на тому, що з початку виборчого процесу в ЗМІ «розпочалась» інформаційна кампанія про фактичну наднеобхідність забезпечення державою виборчих прав для «тимчасово переміщених осіб», при цьому фактично не наголошуючи, що реально здійснити гарантоване законом волевиявлення громадянам, що працюють на час виборчої кампанії членами та керівниками дільничних виборчих комісій, що проживають в одних виборчих округах, а працюють зовсім в інших, є неможливим.

Малодискусійним, проте принциповим питанням, яке не «прийнято» нині обговорювати в контексті виборів, це характер здійснення відкликання законного представника виборчого округу, його механізм, у разі якщо кандидат «не впорався» з виконанням своєї політичної програми. Так, громада виборчого округу може зібрати потрібну кількість голосів, але територіальна виборча комісія зі свого боку звертається до партії з рекомендаційним листом прийняти до уваги таку обставину на окрузі по їх кандидату і далі, мовляв, партія приймає «справедливе» рішення по політичному майбутньому свого кандидата. Відповідно, аналізуючи міграцію та уникнення політичної відповідальності українськими партіями (в більшій мірі старого зразка), очікувати, що вони вчинять по совісті в разі, якщо виборці певного округу скажуть тверде «ні» їх кандидату, не приходиться.

Актуальними проблемами для прагматичного впровадження виборчих цензів в Україні на сьогоднішній час залишаються:

1) падіння явки виборців на всіх видах виборчого процесу. Це вже доконаний факт і є своєрідною «електоральною модою» українських виборців, які більш «жалують» вибори глави держави, парламенту, а лишень потім вибори органів місцевого самоврядування. Велика кількість виборчих порушень організаційного, агітаційного та політичного характеру свідчить фактично про те, що виборчі цензи мають модифікуватись, часом ускладнюватись й деталізуватись адже важливо забезпечити гарантування й контроль над реалізацією прав - права обирати й бути обраним на демократичній основі;

2) зважаючи на патерналістські настрої, високий рівень люмпенізації українського суспільства та політичну нерозбірливість українців, в Україні на 24-му році незалежності досі реально «розкрутити» будь-яку зареєстровану політичну партію за наявності достатнього грошового ресурсу. Боротися із цим явищем експерти пропонували різними способами, зокрема і введенням так званого виборчого цензу - тобто можливості набуття права вибору, його втрати у разі безвідповідальних дій тощо.

З приводу нашої суб'єктивної думки, які виборчі цензи варті уваги для покращення виборчого процесу, ми вважаємо, що:

1) варто жорсткіше визначитись з віковим цензом (наприклад пропонуємо встановити такий діапазон для голосування, як від 20 років і до 65 років);

2) варто прийняти на час переходу нині окупованих районів Донбасу під юрисдикцію українського права, «сепаратиський ценз», аби лідери та активісти невизнаних республік не мали відразу можливості потрапити до парламенту чи інших місцевих органів влади за спискам всеукраїнських чи місцевих політичних сил;

3) можливо взяти до уваги для тих, хто обирається кандидатом в депутати чи мери міст,селищ, сіл, «цензу професійності». Особливо це актуально для мерів, які мали б досвід управління містом чи супровідну освіту. Крім того, якщо в Україні одна людина не може більше двох разів підряд бути президентом, тоді ця ж норма має стосуватися мерів міст;

4) визнати ценз осілості, що передбачений Конституцією України в ст.70 як такий, що втратив по суті свою попередню цінність, адже можна його покращити в частині гарантування права голосу в межах певного округу виборцям, які на постійній чи тимчасовій основі працюють в межах визначеного виборчого округу. Тобто, якщо ви киянин, що проживає в Дарницькому районі, але працюєте в Подільському районі міста, ви можете проголосувати на найближчій до вас дільниці. Єдина умова: за кілька діб до отримання ДВК виборчих бюлетенів сповістити виборчу комісію про своє включення в список виборців, передбачивши відповідну юридичну форму звернення виборця та ряд підтверджувальних документів;

5) вважаємо за доречність введення й такого незвичайного цензу для тих хто хоче стати обраним політиком й для тих, хто визначає, кому бути обраним, тобто виборців - «цензу по корупційному досвіду».

Це значить, якщо людина за рік чи два до виборів мала звинувачення у політичній чи економічній корупції, вона тимчасово позбавляється виборчих прав. Під такий ценз мають підпадати також члени дільничної виборчої комісії, територіальної виборчої комісії, Центральної виборчої комісії.

З приводу експертних пропозиції в частині перспективних і актуальних виборчих цензів для українських політичних реалій, варто навести пропозиції Дениса Азарова зі «STATUS QUO» (Харків), який має свої цілком перспективні пропозиції по провадженню «В.Ц.» Зокрема, це по-перше, рішення про те, яким групам населення давати право обирати, а яким - ні, повинно бути єдиним питанням, яке обов'язково підлягає широкому громадському обговоренню і приймається тільки на референдумі. Всі інші питання - компетенція виключно виборців. На нашу думку, в загальному цікава пропозиція, варто спробувати, але треба пам'ятати «страшну статистику» й невтішну для влади й політиків соціологію, яка стверджує, що довіра до діючих політиків та державних інститутів влади навіть не перевищує 30%. У свою чергу це свідчить про низький вотум громадянської довіри суспільства до влади, а, отже, остання по відношенню до перших є відносно легітимною.

По-друге, прийняття як конституційної норми тези, яка повинна лунати приблизно так: "Виборець не може мати ніяких інших прав порівняно з іншими громадянами країни, крім права обирати і бути обраним". До речі, в умовах жорстких цензів ділити виборче право на активне і пасивне не має особливого сенсу, і цілком логічним буде зрівняти ці права, тобто той, хто обирає, повинен мати право бути обраним без будь-яких обмежень.

Додати, можна те, що цікавою, хоч і дискусійною є теза Олександра Сущенка, заслуженого доктора права, який виступає за публічну дискусію щодо можливості або недоцільності зрівняльності вікових меж активного та пасивного виборчого права. Так, за його словами, ми в Україні довіряємо 18-річним громадянам здійснювати доленосні державні рішення (право обирати місцеву, центральну владу), але дозволяємо бути кандидатом в народні депутати лишень з 21 року. До слова, одіозний політик Олег Ляшко на одному з практичних політологічних семінарів обмовився, що, якби його воля дійсно зрівняльність активного й пасивного виборчого права, вже відбулись би. Проте сталось, не як гадалось, адже для цього треба було шукати підтримку такої законодавчої зміни до Основного закону (Конституції).

По-третє, Д. Азаров переконаний, що правом голосу мають наділятися тільки ті, хто є платниками податків. Податок у даному випадку є не платою за право голосувати і бути обраним, а маркером того, що людина, яка обирає, зайнята суспільно-корисною працею. А таких людей не так багато, як може здатися на перший погляд. Наприклад, офіційне безробіття в Україні - кілька відсотків. Міжнародна організація праці (МОП) називає таких офіційних безробітних "ті, хто шукає роботу, але не може знайти". Але є ще величезна категорія людей, яких МОП класифікує як "не мають роботи і не шукають її". Це студенти і просто молоді люди, що сидять на шиї у батьків, домогосподарки і так далі. Таких в Україні - приблизно 40% активного населення. Чому ці люди мають брати участь у визначенні майбутнього? - резюмує Денис Азаров, "STATUS QUO".

Логічним доповненням є почута нами теза Сергія Гайдая, політтехнолога, що виступає за введення освітнього цензу та цензу податкового, згідно з яким має право голосувати й бути кандидатом той українець, який фактично є платником податків в країні. З нашої точки зору, якщо приймати на віру дані пропозиції Д.Азарова й С. Гайдая, важливо аби вища освіта була доступною для талановитої молоді, а також власне самі університети мають узгоджувати навчальні приграми підготовки студентів й співпрацювати з галузевими роботодавцями. За таких умов, вже зі студентської аудиторії університети готуватимуть професіоналів різних галузей, що можуть конкурувати між собою і відповідно отримувати високий дохід.

Інакшої точки зору дотримується відомий фахівець з виборчого права Юрій Ключковський, який, відповідаючи на питання, чи є вірогідність запровадження "виборчого цензу", з метою усунення від участі у виборах абсолютно несвідомої частини виборців, наприклад, шляхом тестування для отримання виборчого права, дав негативну відповідь. На його думку, це повернення в "17-те сторіччя". Тобто, загальне виборче право - безальтернативне. Поважаючи особисто пана Юрія Ключковсьокого, хочемо зі своєї сторони висловити свою тезу, а саме, що принципу громадянської (в.т.ч. виборчої) відповідальності за якість обраної політичної еліти і її подальших політичних кроків теж немає альтернативи, тож громадської та експертно-політичної дискусії з приводу обмеження виборчих прав окремим категоріям населення за відповідних умов не уникнути. Хоча при цьому ми розуміємо «традиції української політики» роками не вирішувати актуальних і доленосних питань і приймати своєчасні та ефективні рішення.

Так, кілька років тому оглядач видання «Українська правда» Ігор Орел висловив публічно тезу, про те, що аби покращити якість виборчого процесу, треба вилучити з нього "нерозумну голоту", тих виборців, які в силу свого обмеження світоглядного, не роблять свідомого вибору, а є інструментом в руках махінаторів.

Помилково вважати, що виборчі цензи відразу можуть поліпшити загальний стан політичної та виборчої культури українського суспільства. Для початку останні мають бути ефективним чинником для підвищення відповідальності виборця за характер, процес та результат волевиявлення.

Найкращий цензор це звичайний виборець, а його результативне, законне, усвідомлене голосування за політичне майбутнє держави України тому підтвердження.