Уже кілька разів за останні дні президент Франції Франсуа Олланд заявляв, що його країна стала жертвою агресії, що вона перебуває в стані війни. У виступі на зібранні мерів усіх французьких міст у паризькому Палаці конгресів він підтвердив свою оцінку ситуації: «Антитерористична операція в Сен-Дені лише підтвердила, що ми перебуваємо в стані війни. Ця особливо небезпечна та складна поліцейська операція спрямована на нейтралізацію терористів, які сьогодні ховалися у Сен-Дені та пов'язані з терористами, огидними злочинцями, що стоять за стріляниною у п'ятницю». До цього Олланд оцінив «стрілянину» в Парижі з її численними жертвами так: «Це - акт війни, який був скоєний армією терористів «Ісламської держави», джихадистами проти Франції».

Що ж, масштабність та організованість дій ісламістів, а також заяви їхніх речників щодо наступних терактів доводять справедливість оцінки главою Французької держави чинної ситуації. Але в такому разі виникає закономірне запитання: чому на його вимогу досі не набрало чинності положення статті 5 Північноатлантичної угоди, згідно з яким збройний напад на одну або кілька держав-членів НАТО в Європі чи Північній Америці вважається нападом на них усіх, отже, кожна держава-член зобов'язана надати допомогу стороні або сторонам, які зазнали нападу, включаючи застосування збройної сили? Ба більше: чому застосування цієї засадничої статті, на якій упродовж другої половини ХХ і початку ХХІ століть базувалася система колективної безпеки Заходу, навіть не виноситься на порядок денний? Чому у вересні 2001 року, після атаки ісламістів на США, держави НАТО швидко відмобілізували сили, щоб спільно розгромити Талібан, - на той час головну опору радикального ісламізму, а зараз відсиджуються по кутках, окрім США та Великобританії? І, нарешті, чому Олланд, скривившись, змушений оперативно налагоджувати союзницькі відносини з тим самим Путіним, якому нещодавно відмовив у продажі «Містралів», і визнавати право на існування уряду Асада в Сирії?

Відповідь, видається, одночасно й проста, й складна.

По-перше, громадяни більшості держав-членів НАТО, як засвідчують дані соціологічних досліджень, не хочуть воювати навіть у разі нападу на членів Альянсу, тобто не бажають виконувати положення Північноатлантичної угоди. Чому громадська думка демократичних держав Європи налаштована таким чином - предмет окремої розмови, зараз же відзначимо це як даність. І чи не найбільш пацифістською у сьогоднішній Європі є Німеччина.

По-друге, значна кількість самих французів налаштована, м'яко кажучи, не надто адекватно. Попри постійні теракти ісламістів у Франції (найбільшим із яких був напад на початку цього року на редакцію сатиричного тижневика Charlie Hebdo), попри відверто фашистські проповіді радикальних імамів у мечетях, попри небажання великого числа мігрантів жити за французькими законами, попри понад півтисячу антисемітських акцій щороку - попри все це - чимало (якщо не більшість) пересічних французів сприйняли напад бойовиків «Ісламської держави» на Париж як щось абсолютно неочікуване. Ба більше: і зараз у Франції вистачає противників закриття тих мечетей, які стали центрами людиноненависницьких проповідей, і зараз інформація про знайдений при обшуку в когось із радикальних ісламістів удома гранатомет не сприймається як свідчення терористичних намірів - «з гранатометами терактів не роблять»...

Одне з найпопулярніших нині гасел французьких соціальних мереж - «а я на терасі», тобто, попри все живу, звичним життям. Згаданий Charlie Hebdo у підпису під карикатурою довів ці настрої до логічного завершення: «У них є зброя! Нас...ти на них, у нас є шампанське!».

По-третє, реальні успіхи у війні з ісламістськими терористами можливі лише за умови проведення широкомасштабної наземної операції.

Франція ж - як і США та Британія - готова тільки до ударів з повітря. Що ж робити? Дати важку зброю курдській самообороні в Сирії, яка в разі отримання такої зброї ще два місяці тому була готова почати масштабний наступ на «Ісламську державу»? Але Туреччина проти цього... США тільки після атаки на Париж, нарешті, скинули з літаків контейнери зі зброєю для курдів - та лише легкою стрілецькою...

Використати наземні сили диктатора Асада? Вони не надто боєздатні, не кажучи вже про те, що Асада ненавидить 9/10 населення Сирії. Виходить, залишається йти на уклін до Путіна...

Нарешті, двозначність заяв і дій Олланда, так само, як і пасивність НАТО, не в останню чергу викликана тим, що на Заході ніяк не хочуть визнати фактів, а саме - що «Ісламська держава» стала вже не просто терористичним угрупованням, що діє на території Сирії та Іраку, а реальним самостійним (у цьому її засаднича відмінність від російських маріонеток «ДНР», «ЛНР», «ПМР») феноменом із усіма ознаками державного організму - влада, армія, судова система, фінанси тощо. Талібан свого часу став владою в Афганістані - й тому підняти НАТО й ООН проти нього було легше. Зараз же ситуація в цьому плані куди складніша. В Сирії є диктатор Асад, легітимність якого визнає частина арабського світу та Росія; в Іраку - безпорадна центральна влада, війська якої не хочуть воювати з «Ісламською державою». Визнати факт розпаду Сирії та Іраку (чиї кордони, до речі, були довільно накреслені свого часу французькими та британськими «опікунами») Захід не бажає, бо це може підсилити тенденцію до перегляду чинних кордонів на Близькому Сході, а без такого визнання залишаються лише «огидні злочинці», проти яких слід діяти поліційними, а не воєнними методами...

Отож, з одного боку, Франція наче й прийняла виклик й оголосила ісламістам війну; з другого боку, йдеться про якусь «дивну війну» та дивних союзників.