MENU

Чим загрожує Україні зникнення середнього класу

2847 0

Після того, як за останні два роки гривня була девальвована в три рази, але зарплати не піднялися адекватно девальвації, а ціни навіть на національні продукти значно зросли (не кажучи вже про імпорт), український середній клас практично припинив своє існування, пише в своєму блозі на "Новому часі" економіст Богдан Данилишин.

Поняття середнього класу було сформульовано у звіті Світового банку про перспективи світової економіки за 2007 рік. У цьому звіті середній клас світового рівня визначався як група населення, здатна купувати імпортні товари високого класу, імпортні автомобілі, здійснювати міжнародні подорожі, отримувати вищу освіту за кордоном.

На думку аналітиків швейцарського банку Credit Suisse, починаючи з 2008 року у світі спостерігається тривожна тенденція – багатих і бідних стає більше, а середній клас, який вважається опорою суспільства, слабшає. У 2015 році в світі налічувалося 664 млн представників середнього класу, або 14 % дорослого населення, їхні активи в сукупності оцінюються в майже третину (32 %) світового багатства (при цьому більше половини багатств світу зосереджено у всього 1 % населення).

Нині, щоб вважатися представником середнього класу, людині в Швейцарії потрібно мати $72 900, в США – $50 000, у Бразилії та Китаї – не менше $28 000, у Польщі та Мексиці – близько $25 000, в Росії і Таїланді – $18 000, в Індії – $13 700, а в Україні цей показник становить – $11 250. В Австралії до середнього класу належить 66% населення, в Італії, Британії та Японії – понад 55%, у США – 38%, в Китаї – 11%, в Африці та Індії – 3 %. В Україні в 2015 році налічувалося всього 297 000 представників середнього класу. Це лише 0,83% дорослого населення. Як кажуть, коментарі зайві. Примітно, що зростання кількості представників середнього класу після кризи 2008 року спостерігається в Польщі, Тайвані, Австралії, Канаді, Франції, Індії, Японії, Південній Кореї, Мексиці, Великобританії, Китаї і США. Чому це цікаво? Поясню.

Я ризикую бути звинуваченим у певній монотонності, в тому що останнім часом я часто пишу на своїх шпальтах про необхідність мати в Україні промислову політику. Але зверніть увагу – зростання середнього класу мало місце або в країнах класичного західного капіталізму – Британії, Франції, США, Австралії, Канаді, або в країнах, шо мають активну промислову політику. Це Японія, Південна Корея, Тайвань, Мексика, Польща, Китай, Індія.

Економічний лібералізм в чистому вигляді як домінуюча ідеологія економічних реформ нам не підходить, оскільки вона буде цікава тільки великому капіталу (багаті стануть ще багатшими), але не простим українцям (бідні стануть ще біднішими). Я писав, що лише в західних країнах ортодоксального капіталізму можлива ліберальна економічна політика. В інших же країнах можлива винятково проактивна економічна політика, ініційована державою. Власне кажучи, промислова політика.

І дослідження Credit Suisse прекрасно підтверджує мою тезу. У цьому списку немає країн (не західних), які здійснювали ліберальну політику та досягли зростання національного середнього класу. У цих країнах середній клас за даний період не ріс. І, навпаки, середній клас ріс і росте в країнах, які проводили і проводять промислову політику.

Чому це відбувається саме так? Бо, як писав видатний німецький соціолог Ульріх Бек, економічна глобалізація призводить до розмивання державних кордонів, в результаті чого і відбувається остаточна ліквідація всякої національної протекціоністської політики.

В умовах глобальної політики великі національні компанії стають приватними транснаціональними гравцями. Відбувається зміна виробництв – від орієнтованого та обладнаного в розрахунку на локальний ринок або національний, до обладнаного і орієнтованого в розрахунку на світовий ринок (чи, принаймні, на кілька національних). Їхні інтереси цілком пов'язані зі світовою економікою, але не із внутрішніми ринками. Фірми, подібно до "гільдій глобальної епохи", об'єднуються в "транснаціональні кооперативи" (як їх називає Бек).

Тільки сильні національні уряди можуть протистояти цій руйнівній тенденції, яка призводить до зникнення в країні національного виробництва і національного середнього класу. І єдиним інструментом цього опору є національна промислова політика. Тільки з допомогою національної промислової політики можна протистояти віддаленню місцевих дієздатних глобально промислових гравців національної економіки, і, як наслідок цього, і віддаленню їх від українського народу і його економічних інтересів.

Адже саме це віддалення сталося в Україні. Починаючи з 1991 року і донині в результаті так званих ліберальних реформ (роздержавлення бізнесу і приватизації), за відсутності національної промислової політики в Україні була побудована модель економіки, яку ніяк не можна назвати національною. Колишні радянські промислові гіганти, які перейшли в руки приватних осіб, колишніх олігархів або тих, хто став таким внаслідок володіння цими підприємствами, були безпосередньо підключені до міжнародних виробничих ланцюжків і працювали винятково в інтересах світових ринків, а дохід витягувався на користь невеликої групи зазначених олігархів та осіб, які їх обслуговували.

Всі інші українці, в першу чергу звичайні люди праці, були надані самі собі. Фактично викинуті за борт, як баласт. І це тоді, коли вони в силу історично сформованих економічних реалій не були готові до таких квазіліберальних викликів. Ані найменшого шансу вписатися в новий світ їм не було надано. І ось результат - – ми перші, але тільки знизу в світових рейтингах падіння кількості представників середнього класу. Тобто тих, кого можна назвати забезпеченими людьми, тих, які в будь-якій країні є опорою держави.

Напевно, наш уряд жахнулося від цього і вирішив, нарешті, запроваджувати промислову політику? Ні, вони знову хочуть продовжувати проведення ліберальної економічної політики в країні, яка онтологічно до цього не готова.

Знищуваний владою середній клас – це соціальна страта тих, хто є зберігачем національної технологічної культури та традицій. Не буде її – не буде в Україні і технологічно компетентних фахівців. А з їх зникненням зникне і українська економіка. Залишиться тільки хрематистика. Не треба вважати це слово за лайку: згідно з визначенням Аристотеля, хрематистика – це наука про збагачення, про мистецтво накопичувати гроші і майно. При цьому в хрематистиці накопичення багатства є самоціллю, воно використовується як надзавдання, в хрематистиці домінує культ прибутку. В той же час справжня економіка – це цілеспрямована діяльність із створення розумних благ, необхідних для здійснення природних потреб людини.

Але, видно, в нашому уряді не економісти, а хрематисти. Знайте це, шановні читачі, і не майте невиправданих сподівань та ілюзій. Поки що в Україні до влади не прийдуть національно орієнтовані політики, які зроблять пріоритетом розвиток всієї економіки країни, а не малої її частини, і через це будуть стурбовані зростанням середнього класу, все буде тільки погіршуватися.


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини