В Білорусі відбуваються зміни - можливо, поки що не дуже помітні для стороннього ока, але ж будь-які суспільні зрушення починаються з глибинних перетворень у свідомості громадян.

Цього тижня промайнув сюжет на одному з українських каналів - чималий гурт (кілька сотень, а може й більше) малих білоруських підприємців протестував у Мінську через запровадження нових правил торгівлі.

Як колись в Україні російськомовні мінчани свої протестні гасла висунули рідною мовою, тобто - білоруською. Тобто вона стає для такого доволі аполітичного середовища ознакою та формою протесту стосовно політики держави.

Але справа не лише в мові - білоруси стають більш відкритими у спілкуванні. Принаймні такі враження залишилися у автора цих рядків від нещодавніх відвідин Гомеля. Ще кілька років тому було досить важко розраховувати на відвертість у розмові з незнайомцями, а про їхню ініціативу взагалі не йшлося.

Тепер інакше - уявіть собі невеличку групу українців, яка в гомельському магазині звично для себе кепкує з наявності великого асортименту шоколаду відомого бренду та висловлює побажання, аби курси гривні й білоруського рубля не відрізнялися, бо зараз незручно рахувати. Й одразу ж чує у відповідь від продавщині - у нас гроші міняють, але, може, скоро й Білорусі не буде, натомість прийдуть події, подібні українським. А далі більше.

«Зайчик» вже по 22 тисячі, за рік, що минув, він «схуднув» удвічі, а зарплати майже не змінилися. При цьому квартплата збільшилася вдвічі. Кажуть, що в Білорусі середня зарплата 10 мільйонів - але ми не знаємо, хто стільки отримає. Звичайно - це 5-6 мільйонів (при цьому ціни в Білорусі в середньому приблизно в півтора разу вищі, ніж в Україні). Зимою в Гомелі зупинилися (через відсутність збуту товарів) п`ять великих підприємств, отже працівники сидять без роботи та відповідних зарплат. А нас ще змушують платити за безробіття - розпалювалася співрозмовниця. На зауваження - з чого платити, якщо не працюєш, пролунало: «Їх це не цікавить, головне щось зідрати, вже не знають, де і з кого».

І так декілька разів - у всьому винні «вони» (без імен). Та найбільше обурення викликало згортання торгівлі на ринках. На думку панянки, там залишаться хіба що ті, хто торгує продуктами, а от щодо промислових товарів виконати вимоги із запровадження касових апаратів та сертифікації фактично не можливо. До того ж прикордонну торгівлю штучно обмежують (через заборони та мита). Отже, лави безробітних та громадян, позбавлених сталих надходжень, стрімко збільшуються.

Зрозуміло, що йдеться не про соціологічний зріз, а про відчуття. А вони такі, що інші наші співрозмовники, нехай не в такій загостреній формі, також не уникали доволі критичних оцінок. Може, не в останню чергу це наслідок перетворення Чернігова на торгівельну Мекку для білорусів, що наклалася на нинішні негаразди?

З`явився навіть жарт: «Чернігів - це не лише шопінг». Або ж: «До Чернігова не їздить хіба що лінивий». Щоправда, саме тепер на вулицях міста над Десною гостей з півночі стало значно менше - ще одне підтвердження нелегких часів, що настали.

Так чи інакше, але десятки тисяч білорусів регулярно протягом тривалого часу відвідували Україну. А це - найкращий спосіб впливу та запозичень на зрозумілому для кожного, до того ж доброзичливому для сусідів рівні. Ще й раніше мені доводилося чути від частини білорусів оцінку України як свого роду прикладу, моделі для власної країни. Поруч із іншою думкою - ми, білоруси, інші. Але ж білоруси, а не хто інший - народ, що шукає власні відповіді на нинішні проблеми.