Берлін, камерний винний ресторанчик. Ми ходимо туди вечеряти три дні поспіль. Столик замовляємо завчасно. Сьогодні нас зустріла офіціантка, дівчинка, з котрою ми ще не знайомі. Звернувшись до нас спершу італійською, засміялася – заплуталась у мовах за день. Підійшла за замовленням.

– Добрый вечер, мне сказали уже, что за этот столик придут русские.

– Ми не росіяни. Ви розумієте українську?

– Не очень.

Питаємо мимохідь, звідки вона. Із Сиктивкару, в Берліні живе 14 років. Збентежена тим, що ми чемно, але виразно вказали на україномовність – видно, що не розуміє, як поводитися, хоча ми й перейшли вже на російську, аби їй було зручніше. Згодом підійшов офіціант, з яким ми спілкувались учора: ресторан невеличкий і вельми душевний – відвідувачів пам'ятають. Вибачився англійською, сказав, що не відрізняє російської від української, на жаль. Усе гаразд.

Не минуло й 10 хвилин, як до ресторану завалилася (саме так) купка росіян. Тих, котрих ні з ким не сплутаєш. Сіли за сусідній стіл – замало, зсовують два докупи з гуркотом. За кілька хвилин я почула кілька "прекрасних" слів, найліпшим серед яких було "жопа", апетит зник разом ыз настроєм. Один погляд на офіціантку – вона все зрозуміла. Жестом запитала, чи не хочемо ми пересісти за інший стіл. Звісно.

Шановні співвітчизники, ті котрим "всьо равно какой язик" і таке інше – "мнє так удобна" або "я касмапаліт". Завдяки таким, як ви, нас не вирізняють у світі. Які ще мають трапитись події в країні, аби ви зрозуміли важливість і первинність мовного питання? Одна чемна розмова, один не менш чемний зовні жест на користь підтвердження своєї позиції – і двоє людей в Німеччині зрозуміли, що для нас важливо, аби нас виокремлювали. Аби не думали, що ми – це вони. Зрозуміли, що ми – нація і держава, а не колонія. Що для нас важливо, аби нас почали сприймати саме так, і наразі ми робимо для цього все можливе, як це не важко. Ми нікому не потрібні в світі, якщо не поважаємо свою власну ідентифікацію. Якщо ми й собі не потрібні.

Наразі я дуже зла. Але це додає наснаги. Доки людина не робить зусиль у напрямку власної українізації – вона ніколи не відчує, як може змінюватись світ навколо. Наскільки багато може зробити одна людина власним прикладом, і наскільки потужно це було би на рівні змін у свідомості більшості з нас.

Так, я зла. Тим не менш, бажаю всім доброї ночі і наснаги для простих важливих розумінь.