Два роки, що минули після Революції гідності - ще не строк для глобальних ментальних змін країни й суспільства, але вже досить великий період для аналізу якості цих змін.

Про те, як просуваються реформи, як працюють політичні інституції, ми говоримо, читаємо, пишемо мало не день і ніч.

Захоплюємося тими, хто покинув прибуткові комерційні місця й пішов працювати на користь держави. Ми віримо «новим українцям», які нещодавно отримали громадянство й намагаються змінити країну, використовуючи свій досвід і напрацювання. Але за всім цим, як і раніше, не актуалізовано найголовніше питання - витік наших умів за кордон. Чим повільніше рухаються реформи, тим гострішою стає ця проблема, вказує кандидат юридичних наук Павло Куфтирєв.

Особисто для мене як шахового функціонера досі залишається дуже показовим той момент, коли ми втратили наймолодшого чемпіона світу Сергія Карякіна - тепер він громадянин Росії. А слідом за ним Україну покинули ще кілька молодих і дуже перспективних спортсменів. І якщо кілька років тому в рейтингу найсильніших шахістів планети було вісім українців, то сьогодні багато хто з них став громадянами інших країн.

Звичайно, шахи, ймовірно, не найважливіша для економіки країни сфера. Але те, що відбувається там, і в українському спорті у принципі, слугує своєрідним «лакмусовим» папірцем того, як почуваються тут інтелектуали - науковці, програмісти, бізнесмени. За різними оцінками, тільки за 2015 рік Україну покинули майже 10 000 громадян, як кажуть, здатного «мислити» класу.

Що ж буде за 20 років такої байдужості? Великими є побоювання, що ми можемо повторити сумний досвід Латвії, яка після розвалу СРСР пішла шляхом деіндустріалізації. І країна, по суті, перетворилася на депресивну зону: хто зміг - емігрував ще в 1990-х, хто не встиг - їздить до Ірландії копати картоплю або до Португалії працювати на будівництві. Інша ж частина населення зайнята у сфері послуг - готельному або ресторанному бізнесі. До речі, рівень безробіття в Латвії сягає майже 10%, що є найвищим показником не тільки серед країн Балтії, а і всієї Єврозони.

Так, Україна дуже хоче бачити себе повноправним членом Європейського Союзу, але наразі ми йдемо у зворотному напрямку, ризикуючи стати сировинним придатком - Росії, Азії або тієї ж Західної Європи. І якщо ми не збережемо свій інтелектуальний потенціал, то навіть ті поодинокі досягнення в IT, машинобудуванні, харчовій промисловості буде дуже швидко зруйновано.

Але насправді нам ніхто не заважає створити всі умови, щоб інженерам, розробникам і вченим було комфортно працювати тут, в Україні, а не десь у Польщі або Ізраїлі.

Наприклад, з подібною проблемою на початку 2000-х років зіткнувся Китай. У результаті влада КНР вчинила дуже мудро. У 2008 році у країні запрацювала програма «Тисяча талантів», у межах якої в навчальні заклади було закуплено сучасне обладнання, фінансувалося створення нової матеріально-технічної бази, а провідним вченим було запропоновано щедрі зарплати і гранти. І хоча спочатку багато дослідників, які виїхали працювати до Канади, США, Західної Європи, поставилися до ініціативи китайського уряду з недовірою, сьогодні, через вісім років, на кожну сотню вчених, що покинули Китай, припадає 50 тих, хто повернувся.

Ще один показовий приклад - те, як створювалася армія в Сінгапурі. На зорі становлення, щоб залучити у військові сили Сінгапуру не тільки фізично міцних, а й інтелектуально розвинених людей, до армії почали відправляти найбільш здібних студентів. Рік за роком відбирали кілька найкращих молодших офіцерів для навчання за кордоном - в Оксфорді, Кембриджі й інших англійських університетах, де вони проходили повний академічний курс гуманітарних, інженерних, точних наук або професійну підготовку.

Упродовж усього терміну навчання вони отримували повний оклад лейтенанта додатково до стипендії, яка покривала плату за навчання, житло, харчування та інші витрати, пов'язані з перебуванням за кордоном. Натомість вони мали підписати зобов'язання прослужити в армії Сінгапуру упродовж восьми років після отримання диплома. Причому, протягом цього періоду їх відправляли до США або Великобританії кілька разів.

Спочатку - для проходження спеціального навчання як артилеристів, танкістів або зв'язківців; у середині кар'єри - для штабного й командного навчання і, нарешті, для вивчення курсу громадянської або ділової адміністрації в таких провідних американських університетах, як Гарвард або Стенфорд. Наприкінці восьмирічного строку служби військовослужбовці могли залишитися в оборонній сфері, піти на цивільну службу в ролі адміністративних чиновників або цивільних службовців вищого рангу, перейти в органи державного управління або знайти роботу у приватному секторі. Саме так новостворена держава формувала свою інтелектуальну еліту.

І хоча таке порівняння може здатися дивним, але на початку свого шляху маленька країна Сінгапур багато в чому скидалася на нинішню Україну. Тільки в неї не було сировинних ресурсів, які маємо ми. Однак сінгапурці інвестували в людей, у свою молодь, виховували націю «всередині». Що робимо ми? «Зариваємося з головою» в тактику, запрошуємо експатів, просимо допомоги ззовні, але не вкладаємо ані копійки в розвиток своєї інтелектуальної галузі, свого готового й конкурентного продукту.

Україні потрібно почати хоч із чогось. Наприклад, проводити незалежні конкурси, вибирати щороку тисячу найкращих студентів і навчати їх у провідних світових вишах. А вже за два-три роки до нас приїде перша тисяча молодих професіоналів із західною освітою і свіжими ідеями. І відмовки «немає інвестицій», «часу», «грошей у бюджеті» тут абсолютно недоречні. У всьому світі є десятки, сотні навчальних закладів (у Німеччині, Чехії, Нідерландах, Норвегії, США), які згодні навчати студентів інших країн на грантовій основі.

Тому поки в нас ще залишився шанс, потрібно знайти рецепт, як зберегти українські уми, не розгубити остаточно всіх ентузіастів, і не втратити головного ресурсу - інтелекту.