У різних авторів, думаю, настають моменти, коли раптом ти відчуваєш: більше немає твого джерела. Вода скінчилася. Твоя персональна ріка пересохла.

Більше немає мелодій, які народжувалися самі собою. Більше немає слів, які ти так легко складав у слова та історії. Більше немає метафор чи образів, які приходили до тебе самі, просто так, як повітря. Вони просто зникли, невідомо куди.

Джерела більше немає, воно сухе, як пустеля. Ніби ти мав таємну кімнату, де брав для себе різні класні штуки – і раптом зрозумів, що більше в тій кімнаті нічого не залишилося.

Такі періоди називають кризами, браком натхнення. Для мене вони так само незрозумілі і дивовижні, як і саме натхнення. Як так, думаєш ти, ось цей автор так легко знаходив свої сюжети і свої мелодії, але раптом замовк чи почав створювати щось абсурдне або мертве. Так буває часто. І це справді незрозуміла штука, і драматична теж.

Але для мене завжди є річ, яка рятує. І ця річ – історія. Книги, мистецтво, музика минулого. Глибина історії. Її шум, її шелест, її шторм. Бо що таке історія культури? Це великий резервуар питної води. Це перетікання всіх можливих джерел одне в одне. Це раптом безліч нових джерел і натхнення.

Це дощ у пустелі.