Офіційні особи, ідеологи та різного роду пропагандисти «третього Риму» (він же «русский мир») взяли за звичку все, що їм не подобається, називати «фашизмом». Страхітливі прояви цього цивілізаційного лиха вони вміло знаходять по всьому світу, а найбільше - в Україні. Власне, сам факт, що українці не поспішають злитися зі «старшими братами» в політичному екстазі, речники Кремля та його околиць теж нерідко пояснюють впливом «фашизму» - чи то американського, чи то місцевого, «укропівського».

Але при цьому московські «антифашисти» чогось забувають поставити перед собою дзеркало та подивитися в нього...

От і зараз: не встиг президент Порошенко підписати закон, який забороняє показ в Україні фільмів російського виробництва, випущених після 1 січня 2014 року, тобто коли фактом стала «гібридна війна» «третього Риму» проти Української держави, а окупація українських територій постала на порядок денний, як голова Держдуми РФ Сергій Наришкін порівняв цю заборону з відомими подіями у нацистській Німеччині: «Пожалуй, стоит дождаться, когда на площадях столицы Украины и в других городах начнут сжигать запрещенные книги, и тогда будет полное сходство с Третьим рейхом».

До сюжету про знищення книг ми ще повернемося, а зараз поставимо перед собою логічне запитання: невже в СРСР після нападу Німеччини активно «крутили» фільми, вироблені відомством Геббельса? Чи у Великій Британії та США під час Другої світової війни - німецькі, італійські та японські стрічки? Навіть випущені до початку війни? Зрозуміло, що ні. Це нормальна загальносвітова практика.

А за логікою Наришкіна виходить, що не лише СРСР, а й Велика Британія, США й інші члени антигітлерівської коаліції у часи Другої світової були «фашистськими державами»...

Утім, щодо СРСР та Німеччини тут є цікаві деталі, гідні окремої кінострічки. Так, відомство Геббельса у 1939-му закупило радянський художній фільм «Мінін і Пожарський», наскрізь пронизаний антипольською ксенофобією, ба, навіть расизмом. Геббельс вважав, що солдатам Вермахту та працівникам окупаційної адміністрації на території другої Речі Посполитої буде корисно надихатися цим високохудожнім витвором кіномистецтва про польських «унтерменшів», яких б'ють московіти - всі, як один, викапані арійці...

А от блискучий антифашистський фільм Чарлі Чапліна «Великий диктатор», який вийшов на екрани США та Британії 1940 року, так і не був показаний масовому радянському глядачу. Сталін разом із політбюро переглянув його і вирішив не пускати в прокат, бо, мовляв, фільм має низький художній рівень. Але, видається, проблема фільму, який завоював два «Оскари», була зовсім в іншому: «найкращий друг і вчитель кінематографістів» не міг допустити, щоб народ бачив знущання з «великих диктаторів», як би їх не звали...

Чи, можливо, головну роль тут зіграв сталінський антисемітизм, що розбуявся якраз під час війни? Так чи інакше, нічого спільного з більшовицько-нацистськими симпатіями й антипатіями до тих чи інших зарубіжних фільмів нинішня законодавча заборона їх Україною не має.

А тепер, як і було обіцяно, повернемося до знищення книг. У цьому плані нацисти були учнями більшовиків. Надія Крупська, дружина Леніна, у 1920-х на посаді заступниці наркома освіти займалася, зокрема, вилученням із продажу та з бібліотек «ідеологічно шкідливих і застарілих книг». Як визнавала сама Крупська, «в деяких губерніях було потрібне втручання ГПУ, щоб робота з вилучення розпочалася».

Саме Крупська на 12 років раніше за Геббельса склала «чорні списки» книг, які підлягали забороні і вилученню з бібліотек, щоб не допустити їх до молоді; вона включила до цих списків твори Платона, Канта, Бердяєва, Шопенгавера, Лєскова, Вол. Соловйова, Ніцше - і навіть деякі речі Льва Толстого. Ясна річ, була серед них і Біблія.

За наказом Крупської з дитячих бібліотек були вилучені навіть народні казки; всього її інструкція містила 97 імен «неправильних» дитячих письменників, у тому числі Корнія Чуковського, чиї вірші вона називала «буржуазною нудотою». Більша частина вилучених книг була, зрозуміла річ, знищена; якщо Геббельс щось і додав до цього дійства, то тільки публічні спалення на міських площах - більшовики також палили «неправильні» книги у величезній кількості, але робили це подалі від людського ока. У цьому, мабуть, і була головна відмінність у справі знищення книг між Третім рейхом і «третім Римом», який тоді мав псевдо «Третій Інтернаціонал»...

І що цікаво: у Москві до сьогодні є вулиця Крупської, названа так за її заслуги; вона йде від Ленінського проспекту до проспекту Вернадського. На самому початку вулиці, біля Ленінського проспекту, встановлений спільний пам'ятник вікопомному подружжю - Леніну та Крупській. Чи потрібно зайвий раз відзначати, що спікер Держдуми РФ ніколи не порушував питання про перейменування цієї вулиці та про демонтаж пам'ятника? Так само, як і про рішуче засудження більшовицької практики заборони і нищення книг...

Іншими словами, коли у Москві офіційні особи та їхні підспівувачі на повен голос називають когось «фашистами» і порівнюють державу, що їм не подобається, з Третім рейхом, це означає лише одне: відповідно до відомого російського народного прислів'я, «на воре шапка горит».