Я не люблю маршрутки. Ніхто не любить маршрутки. Але саме одна причина, з якої не люблять маршрутки - мала площа і тиснява - робить їх унікальним артхаусним явищем.

Там можна ставити якусь таємну відеокамеру з потужнішим мікрофоном і ввечері крутити у спеціальних невеличких кінотеатрах. Я думаю, що ці кінотеатри завжди будуть заповнені глядачами.

Стою у забитій маршрутці і тримаюсь за поручень.

Коло мене, трохи далі, на колесі, сидить молода дівчина і безперервно говорить по телефону. В ногах у неї великі кульки, на руках сумочка. Вона говорить із своєю бабусею, бо весь час каже 'бабушка'. Я не підслуховую, просто мені немає куди дітися, на певних зупинках я навіть голову не знаю чи змогла б повернути.

Коло дівчини стає на новій зупинці старша жінка, вже десь під 70 років, з яскравою лакованою червоною сумкою, з перстнями, така, не пенсійного вигляду. Вона також одразу починає говорити по телефону.

Дівчина розказує своїй бабусі по телефону, що отримала аванс і відпускні, аванс малий, що вона довго ходила по Сільпо (звідти кульки під ногами), що вона вже купила посипочки кольорові на паски, що вона буде пекти паски, що вона помиє вікна, каже, давай, я тобі приїду помию, бабуся, видно, каже, що не треба, але дівчина каже, що це миття їй зовсім не проблема. Дівчина говорить російською мовою, а бабуся, видно, українською. Бо дівчина каже, наприклад, - 'ну, бабушка, ну почему мне будет важко?' або ' бабушка, разве єто гроши?', щось таке.

Вони так довго говорять про всякі ніби малозначущі речі передсвяткові, що від розмови бабусі з внучкою навіть у цій маршрутці із засмальцованим 'іконостасом' над водієм та жахливими шторками з чорного поліестеру починає пахнути пасками з духовки.

Паралельно з дівчиною весь час говорить старша жінка з червоною лакованою сумкою. Але вона говорить не з однією людиною. Вона дзвонить різним людям і всім каже приблизно однакове - 'да... папа... да... сегодня... я потом перезвоню'. Іноді вона дратується, бо ті, кому вона дзвонить, явно недочувають і вона голосніше повторює 'да, да, папа... приеду домой, позвоню'.

Врешті решт дівчина починає збиратися на вихід, весело каже 'пока, бабушка', а жінка майже одночасно замовкає, притуляється до вертикального поручня і тихо плаче. Дивиться в одну точку і в неї сльози просто котяться по обличчю.

Дівчина вийшла на своїй зупинці, всі трохи зарухались, і я сильно захотіла торкнути ту старшу жінку за руку, що, мовляв, я все розумію і що ви не такі вже одинокі із своїм свіжим горем у цій маршрутці. Але якусь мить я завагалася, потім хтось втиснувся між нами, а потім вже я вийшла.

І коли я йшла додому, то весь час думала, як виглядає зовні та бабуся, з якою дівчина говорила по телефону і мені було дуже прикро, що я не торкнула ту жінку з червоною лакованою сумкою за руку.