Розширена версія нашого матеріалу «Тези-індикатори в промовах Петра Порошенка», що був опублікований у Дзеркалі тижня.

Автори: Роговик Олексій, Полянська Марія (Free Voice Information Analysis Center).

Для будь-якого політика промови і виступи є одним із головних інструментів політичної діяльності. Саме у виступах і промовах політики намагаються запакувати своє минуле в благородні форми та посилити політичний потенціал власного майбутнього. Найкращі промови в історії політики завжди вирізнялися тим, що вдало зміщувати акценти та слугувати інструментом переконання чи відволікання людей. У нашому матеріалі для аналізу ми обрали, на нашу думку, 10 найважливіших промов Президента України Петра Порошенка.

Предметом нашого аналізу стали такі промови: 1) Інавгураційна промова при вступі на посаду Президента України (2014 р.); 2) Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році» (червень 2015 р.); 3) Виступ Президента України на пленарному засіданні Верховної Ради України у зв'язку з розглядом законопроекту про внесення змін до Конституції України в частині децентралізації влади (липень 2015 р.); 4) Виступ Президента на з'їзді Блоку Петра Порошенка «Cолідарність» (серпень 2015 р.); 5) Звернення Президента щодо голосування у Верховній Раді за зміни до Конституції України (серпень 2015 р.); 6) Виступ Президента України на Саміті з прийняття Цілей сталого розвитку в рамках Генеральної Асамблеї ООН (вересень 2015 р.); 7) Виступ Президента України на загальних дебатах 70-ї сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (вересень 2015 р.); 8) Виступ Президента України на форумі депутатів місцевих рад Блоку Петра Порошенка «Солідарність» (грудень 2015 р.); 9) Звернення Президента України Петра Порошенка на щорічній зустрічі з іноземними послами, акредитованими в Україні, з нагоди Різдва і Нового року (січень 2016 р.); 10) Виступ Президента України Петра Порошенка у Верховній Раді під час розгляду питання про призначення Прем'єр-міністра України та нового складу Уряду (квітень 2016 р.).

Найбільш подразливі тези та обіцянки зовнішньополітичного спектру

1-2) Президент України намагається створити для українського народу хибне враження про змістовне наповнення та часові рамки європейських перспектив України. Свої промови новообраний президент починав дійсно сильно і вражаюче: «Повернення України до свого природного, європейського, стану було омріяне багатьма поколіннями. Ми - народ, що був відірваний від своєї великої Батьківщини Європи, - повертаємося до неї».

Головними індикаторами того, що ми прямуємо до Європи і що Європа готова у майбутньому до нашого повернення до європейської родини, стали Асоціація, безвізовий режим, санкції та перспективи членства України у ЄС.

Цю тезу підтверджує і сам Президент: «Європейський вибір України - це серце нашого національного ідеалу. Те ж саме стосується і якнайшвидшого запровадження безвізового режиму для України з ЄС». Президент говорить про остаточність рішення Єврокомісії, але час у цій справі має більше значення. У своїх виступах Порошенко говорив про можливість подорожей без віз із січня 2015 року. Потім у заявах ми вже побачили отримання безвізу в 2016 році.

Порошенко так само відзначав: «Угоду ж про асоціацію ми розглядаємо лише як перший крок до повноправного членства України в ЄС.

Ніхто не має права вето на європейський вибір України». У результаті своїм правом вето щодо Угоди скористалася проросійська та євроскептична голландська меншість. Від неї врятувати Угоду не зміг ніхто. Голова ж Єврокомісії Юнкер власною заявою наклав своє вето. Він заявив, що Україна не стане членом ЄС найближчі 25 років.

Президент відзначав щодо Асоціації: «Це була основна вимога Революції Гідності. І коли нас спитають, "а яка ваша стратегія, яка наша програма?", відповідь у нас буде проста: Угода про асоціацію з ЄС». Тобто зараз можна стверджувати, що наша стратегія і наша програма ветована у Європі. І всі сподівання президента, що «за кілька років ця угода компенсує всі ті втрати, будемо присутні на європейських ринках, заробимо на ринках світу», є марними.

На сьогодні ми маємо: 1) курс на відновлення відносин ЄС із Росією (заяви про поступове економічне зближення та відкритий діалог із Москвою), 2) курс на поступове скасування санкцій із Росії (заяви / рішення законодавчих та виконавчих органів Франції і Німеччини), 3) курс на перегляд Угоди про Асоціацію з ЄС, 4) курс на постійне відтягування надання безвізового режиму (прийнято рішення про перенесення на вересень). І Президент України має рацію: «2016 рік буде мати вирішальне значення для відносин Україна-ЄС».

3-6) Президент намагається уникнути відповідальності за стан справ у державі та маніпулює, зокрема, перекидаючи її на конфлікт на Донбасі та російського агресора. Російський агресор не несе відповідальність за політичні спроби узурпації влади в Україні в незаконний спосіб і не несе відповідальності за те, що влада нездатна подолати корупцію та олігархію. Крім того, що є спроба перенести відповідальність, у нас ще й нема чіткої стратегії з вирішення питання деокупації Криму та реінтеграції Донбасу до складу України.

Президент України створює для українського народу хибне враження, що держава бореться за деокупацію Криму. «Росія окупувала Крим, який був, є і буде українським. Ні з ким не може бути компромісу в питаннях Криму. Також важливо не ставити кримське питання на другий план». На практиці ж держава реалізує політику мовчазної згоди та здачі Криму окупантові-агресорові; при цьому держава відверто імітує свою волю та діяльність щодо деокупації півострова, бо, на жаль, у питанні Криму діє лише методом обіцянок та гучних заяв (щодо формату Женева+). І це за умови, коли Президент каже про «радикальне погіршення ситуації з правами людини, що безпосередньо стосується українців і кримських татар в окупованому Криму». До цього Порошенко і далі виправдовує нерішучість керівництва держави або тиск західних партнерів щодо невтручання у процеси відбиття російської агресії в Криму: «У березні 2014 року до виконання завдань було готово трохи більше 5 000 вояків, та й то, якби вони знайшли пальне доїхати до фронту».

Президент України робить незрозумілим для українського народу у який спосіб, коли і наскільки реально вирішити конфлікт на сході України. Він відзначав: «Упевнений в тому, що проукраїнська коаліція продемонструє свою міцність, і це буде потужним та дієвим інструментом примусити Росію виконати та імплементувати всі без винятку пункти Мінських домовленостей». На практиці ж Росію змусити не вдається навіть до виконання базових безпекових елементів Мінських домовленостей. У той же час саме Україну, а не Росію сьогодні намагаються змусити до виконання всіх без винятку пунктів, зокрема, у контексті виборів та особливого статусу Донбасу. Та Петро Олексійович казав: «Ніякої федералізації, ніяких статусів. Путіна до уваги брати не будемо». Але ж беремо. Наша формула вирішення конфлікту видається утопічною «мильною бульбашкою», «виведення російських військ, проведення місцевих виборів відповідно до законодавства України і відновлення контролю над кордоном».

Президент каже: «Я хотів би підкреслити: це не громадянська війна і не внутрішній конфлікт». То чого ж тоді не введено воєнний стан? Чому території окремих районів Донбасу не визнані окупованими територіями? Чому ж тоді у міжнародних органах активно не ініціюються розгляди і позови з приводу агресії на території України? Чому тоді під час «війни» вносяться зміни до Конституції?

Президент казав: «Особливу роль у боротьбі з міжнародним тероризмом слід надати найавторитетнішим юридичним інституціям - Міжнародному суду та Міжнародному кримінальному суду». Де ж тоді позови до цих міжнародних установ? Де ратифікація Статуту Міжнародного кримінального суду?

7) Президент України послідовно перебільшує єдність та глобальність міжнародної коаліції на підтримку України, а також обсяги та якість зовнішньополітичної діяльності України. Порошенко відзначає: «Наші лінзи є ширшими... Справжніми друзями, як США, Німеччина, Франція... Ми покладаємось на Японію як лідера G7... У співпраці з нашими партнерами і друзями з Центральної і Південної Азії, і, звичайно, з Китаєм, Казахстаном, Туркменістаном, ми зробимо все можливе... Близький Схід чи Африка, Південна чи Північна Америка та Австралія, ці регіони та континенти не є недосяжними для України та нашої взаємовигідної співпраці... Дуже символічно: на американському континенті - Канада, на Далекому Сході - Японія. Весь світ».

Дослідження на кшталт «Українська призма: Зовнішня політика 2015» яскраво демонструють, що нашу зовнішню політику щодо регіонів світу варто оцінити на 3/5 (Азійсько-Тихоокенський регіон, Близький Схід), 2/5 (Латинська Америка, Субсахарська Африка). Наші лінзи залишаються все такими ж вузькими. Міжнародна коаліція зі 100 голосів за територіальну цілісність України 2014 року стає все вужчою, а ключові партнери стають на «рейки» відновлення економічних, політичних чи безпекових відносин із Росією.

8) Президент України намагається уникнути відповідальності за відсутність значних успіхів на зовнішньополітичній арені. Він каже: «Вражаюча солідарність світу з Україною, хоча глобально і спричинена позитивним враженням від проєвропейської Революції Гідності, не генерується автоматично! Вона потребує великих, часом титанічних зусиль української дипломатії». Враження від Революції Гідності пройшло, а зусилля української дипломатії без цього враження виглядають недостатньо ефективними. Очевидно, що більшість провалів у зовнішньополітичній сфері спричинені відсутністю стійкої волі керівництва держави до впровадження реальних реформ. Ми віримо, що МЗС робить багато важливих речей для України. Однак не можна стверджувати, що цей напрям нашої роботи «довів свою ефективність». Ми знаходимося в «глухому куті» з приводу конфлікту на сході України, ми не бачимо чіткої перспективи з вирішення питання окупації Криму, а чинний для 2015 року режим міжнародної підтримки України починає тріщати по швах.

9) Президент України не зміг виконати ключові зовнішньополітичні обіцянки, які він давав у своїх промовах. По-перше, Президент не зміг виконати обіцянки щодо гарантування миру та безпеки. Він казав: «Забезпечити тривалий мир і гарантувати надійну безпеку. Повноважень і рішучості не забракне». Час минув, але як миру, так і безпеки в Україні немає.

По-друге, Президент порушив свої обіцянки щодо процесу гарантування миру і безпеки. Він казав: «Мирний діалог. Зрозуміло, що не зі «стрєлкамі», «абвєрамі», «бєсамі». Йдеться про діалог з мирними громадянами України. Говорить с бандитами мы не будем». То чи є «представники ЛДНР» Захарченко-Плотницький мирними громадянами України? Чи все ж бандитами?

Також Президент казав: «Дискусії не підлягає питання про територіальну цілісність України». Чим же ми тоді постійно займаємося на міжнародних переговорах у різних форматах? Чому тоді порушуються питання особливого статусу та ін.? Чому Україна стала предметом міжнародних торгів глобальних гравців? Президент України казав: «Будь-які спроби зовнішнього і внутрішнього поневолення українців зустрічають і зустрінуть найрішучішу відсіч». Чому тоді у Вашингтонах, Брюсселях, Берлінах та Парижах визначаються ключові питання майбутнього нашої держави? Чому є все більше і більше свідчень того, що Україна під тиском втратила свій зовнішній суверенітет? Де та відсіч?

По-третє, Президент не виконав свою обіцянку щодо забезпечення нових гарантій безпеки для України. Він заявив: «Я використаю свій дипломатичний досвід, щоб забезпечити підписання міжнародного договору, який прийшов би на заміну Будапештському меморандуму. Такий договір має надати прямі та надійні гарантії миру та безпеки - аж до військової підтримки в разі загрози територіальній цілісності». На сьогодні не те що договору такого нема, про такий договір нема ані розмов, ані навіть мінімального натяку.

Найбільш подразливі тези внутрішньополітичного спектру

10-11) Президент України намагається довести, що він будує вільну, демократичну та парламентсько-президентську Україну, коли в реальності він множить на «0» ідеали та вимоги Революції Гідності шляхом узурпації влади та олігархічних змов/переворотів як основи політичного режиму.

Президент вважає, що «ми не можемо допустити безладу і повинні зберегти завойовану демократію». Та єдиним джерелом безладу в Україні є спроби узурпації державної влади. Обґрунтовані народні протести не є безладом. Революція Гідності не була безладом. Вона була реакцією на безлад.

Порошенко зазначає: «Народ повстав. Революція гідності змінила не лише владу. Країна зробилася інакшою». Вона мала шанс стати інакшою, але в ній одна диктатура і режим змінилася диктатурою і режимом «по-новому».

Президент пояснював, що означає жити по-новому: «А жити по-новому - це і означає жити вільно в умовах такої політичної системи, яка гарантує права та свободи людини і нації. Хотів би наголосити на відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Ніякої узурпації влади! Жити по-новому означає не нехтувати волею народу». І що натомість?

Звуження чинного обсягу прав і свобод, узурпація виконавчої влади (через олігархічний переворот з призначення Гройсмана), законодавчої влади (приватизація коаліції шляхом заміни проєвропейських партій на регіоналівсько-олігархічні групи), судової влади (шляхом прийняття конституційних змін в частині правосуддя) та спроби узурпації ЦВК та місцевої влади. На сьогодні можна впевнено стверджувати, що в Україні є чиста президентська «республіка». Більше 75% громадян проти такого курсу. Та кому цікава воля народу? Він стверджував: «Стану першим Президентом, який не збирає повноваження під себе». Не стане.

Президент України намагається створити для власної партії роль основного інструменту розвитку держави, а на ділі ця партія стала одним із інструментів узурпації влади Петром Порошенком. «Наша партія ще раз підтвердила свою надзвичайно важливу роль як лідера і як єдиної політичної сили, що інтегрує країну. Саме «Солідарність» отримала найбільш рівномірну і високу підтримку в усіх регіонах і відтак є справжньою загальнонаціональною об'єднувальною соборною силою... статус найбільшої, найавторитетнішої, найсильнішої загальнонаціональної партії потребує повсякденного підтвердження важкою працею на благо України». На сьогодні політика БПП не відображає інтересів більшості українців, а тому інтегрує чи об'єднує лише олігархічні бізнес-інтереси та політичні амбіції «внутрішньої еліти». На сьогодні партія разом з її очільником-президентом стрімко впали нижче межі 10% підтримки і втратили всі оспівані Порошенком «лідерські» атрибути.

12-13) Президент України апелює до «єдності українського народу та політичних еліт» як інструменту для концентрації політичного впливу у власних руках. «Для реалізації наших амбітних планів нам потрібні не лише мир та єдність країни, але й консолідація всіх патріотичних, проукраїнських, проєвропейських сил. Постійні чвари та конфлікти між видатними українцями призвели до втрати нашої державності. Ми не сміємо повторити старі помилки». І дійсно, на сучасному етапі консолідація є критично важливою. Питання лише в тому, навколо чого має консолідуватися Україна. І якщо у суспільстві є широкий запит на консолідацію навколо реальних реформ, активної патріотичної зовнішньої політики, економічного та соціального зростання, то президентська команда ці запити суспільства розглядає лише через політичну прихильність та консолідацію навколо провладних структур Петра Порошенка. І, як показує практика, посилення конфлікту між так званими громадським та олігархічним консенсусами в Україні бачення суспільства і Президента значною мірою відрізняються.

Ця різниця породжує закономірну незгоду з курсом Порошенка, який замість того, щоб дослухатися до народу, звинувачує його / опозицію в порушенні єдності та навіть у співпраці / підігруванні російському агресорові та Путіну. «Я жодним чином не стверджую, що вони - агенти Москви. Хтось замість того, щоб зайняти відповідальну позицію, став у позу - красиву, але цинічну та небезпечну для країни... Є спроба дестабілізувати ситуацію в Україні, використовуючи дуже короткозорі і тимчасові політичні проекти... Кремль ставить на розкачування внутрішньополітичної ситуації, підвищення градусу внутрішнього протистояння... створювати псевдопатріотичні рухи».

Президент ще до розпаду коаліції критикував своїх партнерів по ній: «Через необхідність кропіткого, покрокового узгодження позицій, інколи втрачають в темпах реформ... Час від часу деякі наші партнери «віляють хвостом». Президент був засмучений, що «три політичні сили поставили себе за межі європейської, демократичної коаліції». Проте можливо це Президент України поставив себе за межі ідеї європейської та демократичної України? Він заявляє, що не дозволить коаліції приватизувати Президента. Та краще б він не дозволив собі приватизувати коаліцію, українську державу та волю українського народу. Президент каже, що хтось знаходиться в опозиції до Уряду чи до нього, і що ніхто не має знаходитися в опозиції до України. Однак це саме пан Президент дедалі більше стає в опозицію до України і волі українського народу.

Президент вважає формою «єдності» і ефемерну співпрацю з громадянським суспільством. Він зазначив: «Волонтерський десант у Міноборони став взірцем співпраці громадянського суспільства та влади». Та не може бути взірцем вимушена реакція народу на порятунок держави в ситуації, коли вона не здатна виконувати свої базові функції, коли вона є частково імпотентною. Не можна назвати співпрацею перебирання народом на себе функцій держави. Не можна назвати співпрацею намагання обійти чи зламати «державну стіну» задля дотримання національних інтересів держави.

14-15) Президент апелює до Конституції та стабільної законності, але сам виступає одним із джерел порушення закону, а також блокування процесів подолання корупції та олігархії у державі. Президент є одним із тих, хто зриває процес люстрації в Україні. 2 роки він не вживав жодних заходів, щоб перевести у правове поле діяльність незаконної Центральної виборчої комісії. Політичні процеси з призначення нового уряду Гройсмана були яскравим індикатором зневажливого ставлення Президента до закону. У контексті «офшорного скандалу» Петро Олексійович, як мінімум, порушив вимоги законодавства щодо податкового декларування.

Протягом довгих років займання різних політичних посад Порошенко продовжував займатися бізнесом. Він має визначальний вплив на Генеральну Прокуратуру, що вважається бастіоном політичної корупції в країні, яка захлинається від шалених обсягів всеохопної корупції усіх видів та мастей. Порошенко відзначав: «Нам потрібен загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою та народом. Суть його проста: чиновники не беруть, а люди - не дають».

То хто не виконав цей псевдопакт? Чи створив за 2 роки президентства керівник держави суспільно-економічні умови для укладення такого пакту? Чи продемонстрував своїм прикладом голова держави, що прозорість доходів та політики є його кредом? Корупційні скандали, а також «офшорний скандал» підривають віру в такий пакт. «Щоб отримати належний відгук, нам слід якнайшвидше ухвалити закон, який посилює захист свідків, запровадити так звану угоду зі слідством... І дедалі більше я замислююся-таки про необхідність запровадження такої процесуальної дії, як «провокація хабара». Президенту нічого не заважає це ініціювати.

Президент визнає: «Відсутність реальних, видимих результатів у боротьбі з корупцією... люди вимагають суворих вироків, а не просто затримань, та дієвих механізмів запобігання корупційним діям... кримінальне покарання, на жаль, ще не стало невідворотним». І якщо й досі в Україні нема навіть мінімально необхідної кількості таких вироків, то Президент України повинен визнати, що він або не бажає, або не здатен подолати корупцію в Україні. І поки що діяльність новостворених антикорупційних органів не принесла жодного практичного результату, окрім декількох гучних затримань. І все в умовах, коли десятки «загальновизнаних» корупціонерів вільно розгулюють не тільки вулицями українських міст, але й сидять у «вищих» державних кабінетах. «Ніхто не захистить, ніяких парасольок над корупціонерами ми не дозволимо». На жаль, ми є «державою парасольок».

Теза Президента щодо абсолютної незалежності антикорупційних органів поки не витримує жодної критики. Ще більш слабкою вона виглядає після призначення Юрія Луценка Генеральним Прокурором. «Новий Генеральний прокурор виявився набагато активнішим та ефективнішим за попередників». Це заява щодо «одного з найуспішніших Генеральних прокурорів», а саме Віктора Шокіна. Президент і далі неадекватно сприймає і виправдовує Генеральну Прокуратуру як «кишенькову» допоміжну організацію. «Ескалатори, які протягом кількох десятків років транспортували вантажі з грошима нагору, зупинено і демонтовано». Не зупинено, не демонтовано.

«Ще одним елементом нашої антикорупційної стратегії є деолігархізація... Курс на деолігархізацію буде продовжено, з позиції моєї самодостатності і незалежності... Минулого року я особисто профінансував свою президентську кампанію...». Президент України завдяки своїм політичним та економічним ресурсам може вважатися олігархом. Власний політичний режим він будує саме на олігархічно-політичному консенсусі з низкою ключових українських олігархів. Провал деолігархізації в таких умовах є логічним. Президент України дав добро на «широку коаліцію» з колишніми регіоналами. «Високо ціную позицію народних депутатів, які забезпечили цю коаліцію». Саме проти таких політичних «олігархічних широк» виступав Майдан.

16) Президент України маніпулює «мантрою реформ». підмінюючи реальні реформи косметичними змінами та «мильними бульбашками реформ». Окремі заяви Петра Порошенка варто визнати цілком відірваними від реальності: «Нам вдалося добитися значного прогресу в реформуванні країни. Ці реформи багатогранні - від створення абсолютно нових антикорупційних органів до рішучої боротьби за верховенство закону в Україні. Від дерегулювання та покращення бізнес-клімату до збільшення ефективності судової системи». Такі тези Президента України легко розбиваються елементарним опитуванням українських представників бізнесу та юристів.

Варто погодитися і з наявністю позитивних змін - «введення революційної електронної системи державних закупівель і абсолютно нової поліції».

Президент каже: «Зараз Україна народжується. Народжується нова, демократична, європейська держава». Якщо проаналізувати, то важко не констатувати, що Україна міцно застрягла в «тій», із кого вона «народжується». Або не народжується взагалі, залишаючись у минулому, залишаючись слабкою, законсервованою, залишаючись без шансів. Президент додає: «Якщо уявити себе шеф-кухарем, можна сказати, що чимало страв уже в печі. Для якихось підходить тісто, для інших - зібрані всі необхідні інгредієнти. Є й такі страви, що ми з вами навіть не знали їх рецепту. Усе це називається «поточним статусом реформ»... Ми лише на стадії зведення фундаменту реформ». 2 роки - це більш ніж достатньо, щоб продемонструвати перші результати проведених реформ та чітку волю до їх ефективного успішного завершення. З огляду на ситуацію, ми не печемо, або печемо очевидно не «реальні реформи».

17) Президент України під гучними гаслами про покращення життя не зміг або не бажає запобігти «зачищенню» середнього класу та загальному збіднінню українців. Петро Порошенко казав: «Справа глави держави - це забезпечення таких умов, коли ніхто і ніщо не заважає працювати. Президент як гарант Конституції зобов'язаний забезпечити умови для інноваційної економіки та соціальної справедливості. Справедливий розподіл національного багатства - це нагальна вимога часу. Україна має все необхідне, щоб забезпечити людям європейський добробут». Якщо Україна має все необхідне і Президент визнає, що повинен забезпечити відповідні соціально-економічні умови, то виникає питання, чому ж він їх усе-таки не забезпечив. Чому національне багатство України і далі залишається несправедливо розподіленим між кланово-олігархічними групами? Чому економіка залишається настільки неінноваційною?

Чому нема навіть курсу на покращення соціальної справедливості? Чому позиція Президента «найцінніше - не гроші, не заводи та підприємства, а «людський капітал», який має Україна» залишається лише пустою оманливою декларацією? Чому замість того, щоб послабити податково-тарифний тягар для українців, його ще більше необгрунтовано-корумповано збільшують настільки критично, що це загрожує загальнодержавною кризою неплатоспроможності та масовими протестами? Чи нормально, що держава може субсидіювати близько 60% населення?

І знову ж таки відповідь Президента на ці звинувачення є маніпулятивною: «У світовій історії нема прикладів, коли б країна, проти якої здійснюється агресія, демонструвала б економічний бум і зростання соціальних стандартів». Агресію вже б давно можна було компенсувати впровадженням реформ. Агресія значною мірою відкрила коло нових можливостей, якими влада не скористалася. Врешті-решт, якщо вже говорити про бум і зростання, то можна згадати хоча б Ізраїль.

18-20) Президент України виступає адвокатом «системи» і захищає її апологетів від обґрунтованої критики. Народні депутати слушно і справедливо 16 лютого визнали роботу уряду Яценюка незадовільною. Скасування цієї постанови - це ганебний плювок в обличчя українським громадянам. Це плювок у бік більшості українців, що збідніли за останній рік. Це плювок у бік більшості українців, що так і не дочекалися реформ та дотримання владних обіцянок. Жодні «надзвичайно складні умови» не можуть слугувати виправданням для Уряду, для Генеральної Прокуратури, для Верховної Ради, для Президента.

Президент вважає, що він не несе відповідальності за урядово-політичну кризу, що існувала перед призначенням Гройсмана. Урядово-політична криза розпочалася з «олігархічного перевороту №1», що складався з розіграного для народу шоу щодо відставки Яценюка. Він залишився саме завдяки браку голосів депутатів партії БПП. Політична криза в Україні стала наслідком того, що Президент захотів малою ціною перетягнути на себе ще більше влади в Україні. Наслідком «вирішення» політичної кризи став «олігархічний переворот №2», що супроводжується антиконституційним захопленням та узурпацією влади в Україні. Це, на думку Президента, «цивілізоване розв'язання кризи, яке повністю відповідає європейським нормам політичної культури»? Це політичне середньовіччя. Президент каже: «Ніхто не критикує мене більше, ніж я сам». Це неправда. Він постійно шукає виправдання.

Президент послідовно намагається перекинути відповідальність на український народ: «У тому, що Україна прийшла до кризи державності, є частка відповідальності кожного з нас. А всі разом руйнували фундамент суспільної довіри, засади права й суспільної організації». Український народ ніколи не був реальним суб'єктом визначення долі держави в Україні. За всі роки незалежності політики будували власний політичний капітал, шукаючи точки конфлікту та розбрату між українцями. Вони обманювали і давали марні надії українцям заради того, щоб ми віддали їм свої голоси. Потім ті, кого ми обрали, пояснювали свою поведінку поганим виборцем замість того, щоб подивитися у власне пусте серце і прагматичний та антидержавницький мозок.

Вони хотіли створити уявлення, що є чистим та дзеркальним відповідником суспільства. Проте вже декілька разів суспільство намагалося під час революцій повернути собі реальну владу над життям власної держави. Суспільство вже не раз намагалося довести, що не вважає себе дзеркалом для влади, яка в Україні завжди була насиллям над людьми. Усі спроби суспільства протидіяти цій «інфекції» вдало підривалися зсередини або нівелювалися внаслідок опанування народного повстання політичними зрадниками та казнокрадами. У процесі дорослішання української державності дорослішають її політики та народ. Як режим Януковича, так і режим Порошенка між собою майже нічим не відрізняються. За обсягами узурпованих повноважень Петро Порошенко, можливо, має навіть більше влади, ніж Віктор Янукович.

Однак Петро Порошенко є політиком вищого класу, адже свою політику та справи він поки досить вдало запаковує у благородні форми, поки що, як не дивно, гарантуючи собі стабільне політичне майбутнє навіть за повної відсутності підтримки його політичних структур та структур його так званих «політичних партнерів». Більш дорослий народ продовжує пильно і здебільшого конструктивно спостерігати за скочуванням держави до кінцевої і безповоротної прірви та вичікує вдалий момент для адекватного вияву власної реакції. Практика українських Майданів продемонструвала, що їхня потенційна небезпека для життя окремих людей та для існування держави в цілому зростає у геометричній прогресії. Тому нам, на жаль, залишається чекати, коли і як Президент і народ, врешті-решт, вирішать іти до майбутнього окремо.