Що мене незмінно вражає в усіх європейських містах і містечках, біля всіх визначних місць, на всіх оглядових майданчиках, у ресторанах і на пляжах, – це їхні пенсіонери. Літні пари, які одне одного підтримують за руку, усміхнені бабусі в суцільних купальниках, родини з онуками в піцерії, які замовляють пляшку сухого і надсилають дітям свої невмілі селфі.

Я пишу про захоплення, але ж ні – це одночасно якийсь болючий смуток, якісь докори сумління, якась навіть злість від того, що ти нічого не зможеш змінити. Окей, твоє покоління має працювати вдвічі більше і затятіше, і це правильно, бо саме воно має щось змінити. Але що можуть зробити наші бабусі й дідусі зі своїми пенсіями 1500 грн? Дивлячись на місцевих пенсіонерів із селфі-палицями, мапами й аудіоґідами, я не можу не думати про українських, які відраховують копійки на касах супермаркетів, які продають букети волошок на Хрещатику, сидять у чергах у наші лікарні, де із криком їх відправлять додому, бо вам 89, а хто лікує в такому віці?

Й тут мене не відпускають дві історії: одна нещодавно прочитана й одна занадто особиста. Не відпускають спогади двох киян, які вижили після Сирецького концтабору і Бабиного Яру. Найяскравішим спогадом цих чоловіків, які пройшли через немислимі жахи минулого століття, стали поїздки в Європу на судові процеси над нацистами. Вони згадують, як їх поселяють у готелі, видають костюми й добові – це найвизначніший момент їхнього життя, цей єдиний шанс побачити світ.

"І тоді я побачив Європу!" – каже вже мій дідусь, остарбайтер у Кельні. Коли бабуся говорила, що це був найстрашніший час її життя, згадує крики, побиття і вибух на заводі, після якого вона дивом вижила, щоправда, із підірваним здоров'ям у 20 років, дідусь говорить про "побачену завдяки німцям Європу". Говорить про втечу із заводу, обстріли, переховування в підвалах, але разом із тим уперше побачені басейни й акуратні німецькі господарства, про які він, людина, яка все життя будувала і вирощувала, говорив із повагою і захопленням. А потім американський табір для звільнених у Франції і моє улюблене в дитинстві місце в цій історії – про жаб'ячі лапки в ресторані, такі несмачні, як вони їх тільки їдять?

Такою він побачив Європу у свої 19, а коли повернувся додому, дізнався, що адреса батька тепер – табір у республіці Комі, батька, якого він більше ніколи не побачить. І з роками він забуватиме побої за кожну неправильно виготовлену деталь на тому німецькому заводі, але розповідатиме мені про те, які німці чудові господарі, й під час кожного приїзду діставатиме з-за сервізу в буфеті гостинець – нові марки, які німці регулярно виплачували їм із бабусею. Більше ніколи ніхто з них не побував за кордоном.