Наприкінці 1980-х в СРСР тільки й розмов було, що про «казанський феномен». Чому, власне, уся слава дісталася столиці тоді ще радянського Татарстану, сказати складно.

Молодіжні банди, які «бігали» битися район на район, явище на той час було геть не екзотичне, а у великих промислових агломераціях радше закономірне. А що воно таке «бігуни» - спитайте хоча б тих, хто в ті часи мешкав у Кривому Розі: поринете в глибокий вир міського фольклору з моторошними деталями в буквальному сенсі вуличних боїв, коли в хід ішли не тільки кулаки, а й саморобні вибухові пристрої. Тодішні соціологи й комсомольські робітники несли якусь ахінею про те, що в спальних районах великих міст, мовляв, замало кінотеатрів, молодь не має цікавого дозвілля, от і гуртується з нудьги в банди. Пояснення на «трієчку»: саме тодішні дискотеки, звані в народі «клітками», були справжнім рингом для вуличних бійців. Танцювати туди ходили здебільшого дівчата, пацани ж - показати, чий район крутіший, себто на мордобій. Ось таке дозвілля. Тоді молодіжна злочинність була побічним ефектом радянського колективізму й класового протистояння: парубки з робітничих околиць цілком щиро ненавиділи мажорів із центру, які навчалися в престижних школах, краще вдягалися, могли дозволити собі повечеряти в кооперативному кафе. Саме бідність і ненависть рухали казанськими (і не лише) юнаками, коли ті їздили в «набіги» до Москви, тобто грабувати тамтешніх однолітків: зазвичай забирали джинси, кросівки, плеєри, усе те, що в провінції було дефіцитом й екзотикою.

Молодь просто вростала в «дорослий» кримінал: мало було брати участь у масових бійках, ледь не обов'язковими були побори на передачі «товаришам у тюрмі». Обібрати чужинця з іншого району вважалося чи не робінгудством, а справжні кримінальники ставали героями вулиці. Куди там комсомольським вожакам з байками про «дорогі дєдов і отцов»... Зрештою всі ці нібито хлоп'ячі угруповання згодом і стали основою справжньої організованої злочинності, яка буйно розквітла в 1990-ті. Тоді вже почалася доросла гра, війни за «пісочниці» відійшли в минуле.

Коли сьогодні говорять про повернення до криміногенної ситуації 20-літньої давнини, то повірити в це непросто. Нинішня молодь, заплутана в гаджетах і соцмережах, геть не чутлива до «патріотизму» й «класової свідомості» районного масштабу, ну хіба що посперечатись у пабліках. Отже, соціальна база для рекрутингу в злочинного світу не така вже й велика. Наразі так. Утім є два «але»: війна й зростаюча бідність, отже, доступність зброї й мотиви щонайменше для майнових злочинів. Статистика вказує, що в цьому сенсі середовище зараз більш ніж сприятливе. Плюс реформа правоохоронних органів, яка безумовно є вкрай необхідною, але дає шанси розвернутися в умовах, «поки нові поліцейські не опанували всі ­тонкощі оперативної роботи».

Нинішній сплеск криміналу має хаотичний характер. Соціальних передумов для цього цілком достатньо. Питання в іншому: як швидко кримінал зможе стати організованим? Поки що не чути про потужні угруповання, які були господарями життя в 1990-х. Отже є шанс уникнути такої собі кримінальної реставрації, коли бандити знову стануть важливим чинником усіх сфер: від базарної торгівлі до рішень рад усіх рівнів. Для цього потрібні як мінімум: більш жорсткий контроль за обігом зброї, соціальна реабілітація ветеранів АТО (частина з них має великі шанси долучитися до криміналу, водночас найсвідоміші бійці можуть стати професійними борцями зі злочинністю, тому важливо не змарнувати цей потенціал) і бодай перспектива економічного зростання.

В організації та структуруванні криміналу, окрім відкату, в суспільному розвитку впродовж 20-ти років є ще одна суттєва загроза. Український злочинний світ ніколи не існував ізольовано, а в певному «інтеранціоналі». Очевидно, що відроджені чи новостворені угруповання потребуватимуть міжнародних зв'язків. Нескладно здогадатися, що «стратегічним партнером» у цьому випадку стане не італійська мафія чи якудза, а російська «братва», яка за минулий час також пережила низку істотних трансформацій. Контроль ФСБ над «класово близькими» є доволі відомим, і навіть високі чини українського МВС визнають, що організована злочинність «з-за поребрика» в нашій країни працює не суто у власних інтересах, а з благословення кураторів із РФ. Отже кримінальна реставрація може бути ще одним зі сценаріїв дестабілізації: разом із політичною п'ятою колоною, яка продовжує діяти в Україні, організований криміналітет здатен істотно розхитати ситуацію в країні. Можливо, співпраця Партії регіонів з тітушками під час Майдану була лише репетицією на майбутнє.