Сьогодні, на початку ХХІ сторіччя ми багато в чому залишаємося заручниками ХХ сторіччя. Це дається взнаки в різних вимірах нашого життя, а відтак і в оцінках, які ми даємо подіям, що відбуваються з нами. Таке «застрягання» в минулому характерно не лише для пересічних людей. Воно проявляється й у промовах політиків, і в репортажах журналістів, і в наукових дослідженнях.

Це призводить до того, що наша інтелектуальна «оптика» виявляється неприпасованою до того, що ми крізь неї розглядаємо. Ми намагаємося дивитися на нові події крізь старі окуляри й у такий спосіб викривляємо те, що бачимо. Я хотів би коротко зупинитися на деяких моментах такого викривлення і на відповідних можливостях його виправлення.

Ми звикли розглядати політичні події, послуговуючись опозицією «праві - ліві». Натомість у сучасному світі адекватнішою є опозиція «лібералізм - радикалізм». Уже в ХХ ст. протиставлення лівих і правих не завжди спрацьовувало. Згадаймо принагідно, що ІІ Світову війну як союзники розпочали нацистська Німеччина й комуністичний Совєтський Союз. У ХХІ ст. ця опозиція виявляється неприйнятною в багатьох випадках, адже часто-густо й ліві, й праві радикали прагнуть до того ж самого. Так представники сучасних європейських радикальних партій, байдуже якого забарвлення, здебільшого є євроскептиками та симпатиками авторитарного режиму Путіна в Росії, що його взагалі важко визначити в рамках опозиції «ліві - праві». Події на Майдані також не можна зрозуміти в рамках цієї опозиції. Адже Майдан не був ані лівим виступом за рівні можливості, ані правим виступом за традиційні цінності. Натомість Майдан був ліберальним виступом за рівні права. Сама назва цих подій «Революція Гідності» містить дуже важливу цінність ліберального суспільства - людську гідність. Отже, ідеологія Майдану не була ані ліво-, ані праворадикальною. Вона була ліберальною. З огляду на опозицію «ліві-праві» абсурдом виглядає і «православний комунізм», про який останнім часом можна часто почути від прихильників «руського миру». Хоча ця словосполука не виглядає такою вже абсурдною, якщо згадати твір Ніколая Бердяєва «Джерела і сенс російського комунізму», в якому він вказує на зв'язок російського православ'я і більшовизму. Тут ми переходимо до релігійного аспекту сьогочасних суспільно-історичних колізій.

Європейське людство звикло асоціювати себе з християнством і протиставляти нехристиянському світові. Зрозуміло, що така самооцінка народилася не в ХХ ст. Але аж дотепер, навіть за умов того, що сучасний канадський філософ Чарлз Тейлор називає «секулярна доба», християнство відіграє дуже важливу роль у самоідентифікації не лише мешканців Європи, а також усіх представників західної цивілізації. На початку ХХ ст. німецький філософ Макс Шелер стверджував, що юдейсько-християнське коло ідей є засадовим для самовизначення сучасного освіченого європейця (сьогодні можна додати - американця, канадця, австралійця) разом із ідеями античної філософії та сучасними науковими концепціями. На початку ХХІ ст. цей релігійний чинник самоідентифікації набув особливого значення з огляду на загрозу ісламського фундаменталізму. Хоча тут варто було би робити наголос не на ісламі, а саме на фундаменталізмі. Отже, на мою думку, в сучасному світі йдеться не так про протистояння християнства й ісламу, як про протистояння фундаменталізму будь-якого ґатунку, чи то ісламського, чи то православного, й ліберальними тенденціями у світових релігіях із тяжінням до екуменізму. На засадах цього розрізнення можна порушити питання про те, чому лише одна християнська церква, а саме УПЦ МП, не була присутня на Майдані.

Тож аби зрозуміти, що з нами відбувається, нам треба позбутися двох опозицій. Перша - «ліві-праві», яку слід замінити на опозицію «ліберали-радикали», не зважаючи та те, ліві вони, чи праві. Подолати другу опозицію буде значно складніше. Я з власного досвіду знаю, наскільки важко доводити європейцям, що йдеться не про опозицію ісламу і християнства, а про опозицію релігійного фундаменталізму і лібералізму. До речі французи потрохи починають це розуміти після жахливих подій в Парижі, коли з'явилася певна кількість журналістів, які почали говорити, що терористи не тому радикали, що мусульмани, а тому мусульмани, що радикали. Вони просто шукали канал вияву свого радикалізму, і іслам виявився придатним для цього. Тобто ми маємо не затавровувати іслам, а говорити, що є релігійний фундаменталізм і є лібералізм. Причому православний фундаменталізм не менш небезпечний, ніж ісламський.

Тут ми впритул наблизилися до ще одної концептуальної схеми інтерпретації всесвітніх геополітичних процесів, яка була сформована впродовж ХХ ст. Я маю на увазі так званий поліцивілізаційний підхід. Теоретичні засади цього підходу знаходимо у творах німецького філософа Освальда Шпенґлера «Захід Заходу» та британського історика Арнольда Тойнбі «Вивчення історії». У 90-ті роки минулого сторіччя американський соціолог і політолог Семюель Гантінґтон, спираючись на таке бачення світових історичних і політичних процесів, написав твір «Зіткнення цивілізацій». Головна ідея цього твору полягає в тому, що у сучасному світі після завершення «холодної війни» найпотужніші конфлікти відбуватимуться не між країнами різних політичних систем, а між різними цивілізаціями. Як на мене, цей підхід підважує сам себе.

Адже його представники прагнуть подолати європо- або американоцентризм і показати, що в цьому світі існує багато різних цивілізацій окрім західної. При цьому вони застосовують абсолютно західне поняття цивілізації до геть інших культурно-історичних типів організації спільного життя людей, залишаючись заручниками знов-таки суто західного оцінювального протиставлення цивілізації та варварства. На підставі цього розрізнення все, що не є цивілізацією, by default є варварство. Насправді ж цивілізацією в питомому сенсі слова є лише західна цивілізація, що аж ніяк не означає, що інші форми суспільної організації є гіршими. Вони просто є іншими. Скажімо, навряд чи мусульманин погодиться називати умму цивілізацією в західному сенсі цього слова. Теоретична неадекватність поліцивілзаційного підходу спричиняє хибні прогнози. Наприклад, Гантінґтон виключає можливість російсько-української війни, оскільки обидві країни належать до так званої православної цивілізації. Натомість Росія не є центральною країною якоїсь удаваної православної цивілізації. Вона являє собою тінь західної цивілізації, відтворюючи її контури, але насичуючи їх тіньовим змістом. Україна перебуває на межі цивілізації і її тіні. Сьогодні йдеться про те, чи поглине Україну цивілізаційна тінь, а чи нашій країні вдасться випростатися з неї і долучитися до цивілізації.

Ще один методологічний інструмент, який ми дістаємо у спадок від ХХ ст. - це діалогічний або комунікативістський підхід, згідно з яким усі суперечності можуть бути розв'язані через неупереджену й прозору комунікацію, в якій головну роль відграє «найпотужніший арґумент». Утім, в сучасному світі багато геополітичних гравців розглядають війну як форму діалогу. І для Росії, і для ІДІЛ найпотужнішим арґументом є насильство.

В такому світі навіть гуманітаристика стає політикою і позбутися бінарних опозицій нам не судилося. Єдине, що я додав би, аби уникнути зв'язку з марксизмом, це те, що політичне варто розуміти в сенсі Ганни Арендт, тобто як спільну справу, діяльність у публічному просторі, а не як простір боротьби за владу. Саме в цьому сенсі в теперішній ситуації гуманітаристика стає політикою. Росія розв'язала війну проти України. Ми можемо імітувати якусь об'єктивну відстороненість, але якщо, скажімо, у фізиці це можливо, то в гуманітаристиці - ні. Ми можемо спробувати запобігти цій бінарності, але все одно опинимося з одного чи з іншого боку. Що відбувається в Криму й на сході України? Росія захопила частину нашої землі. Тінь цивілізації важкою хмарою накрила нас саме тоді, коли ми спробували звільнитися від неї. Це інструментальна ситуація, в якій ми маємо перемогти ворога, аби вижити, а не комунікативна ситуація, в який ми маємо переконати опонента, аби дійти згоди.