Перебирала папери і знайшла газету "Самостійна Україна" за 1991 рік з оцією світлиною, де я молоденька-гуляти-раденька. Це 19 серпня 1991 року, Майдан. Тоді Майдан ще не називався Майданом (а, навпаки, носив ім'я Жовтневого перевороту, тото за радянським каноном - Жовтневої революції.). Однак, по суті, вперше став Майданом у цей день. Як доказ - світлина Леопольда Ященка, світла йому пам'ять, який був символом усіх українських Майданів.

Так сталося, що рівно 25 років тому у цей день ми з друзями вперше вийшли на Майдан. Довідавшись ранком про путч, зателефонувала Юрі Бауману (тоді - майбутньому, тепер - колишньому чоловікові, і завше - хорошому другу) й спитала, що будемо робити. Було дуже соромно від думки, що чекісти-гекачепісти хочуть затоптати перші паростки нашої свободи. Юра пообіцяв за мною забігти, аби разом їхати у місто і щось робити. Чекаючи на нього, ми з мамою у чотири руки надрукували на друкарській машинці (комп'ютерів тоді ні в кого не було) 2 закладки через 10листків копіювального паперу - вийшло 22 листівки, знайшли клей і склали все це у торбинку..

Мама подивилася на мене сумними очима, побажала берегтися і, плачучи, заходилася переробляти на варення сливи, які напередодні, не розраховуючи на путч, привезла з експедиції. Мобільних телефонів тоді не було. Так що мамі довелося похвилюватися, додаючи солонкувату нотку у солодке варення.

У центрі поблизу інститутів зустріли Даню Яневського, який охоче доєднався до нас. З іншого боку вулиці співробітники інституту історії жартома віталися: "Хайль Янаєв!". Юра побіг організовувати міськраду на акцію непокори путчистам (нетривалий час був міським депутатом, тоді у міськраду ще могли увійти звичайні люди, яким "боліла" країна).

А ми з Данилом клеїли листівки в "Трубі". Даня підставляв дипломат, я ж клала на нього листівку, хрест-нахрест змащувала клеєи і пришльопувала до стіни, намагаючись не потрапляти на очі міліціонерам, яких у той день було повсюди дуже багато.

Юра повернувся з міськради ні з чим. Його починання не підтримали. Розповідав, як переляканий в усмерть Головатий умовляв нічого не робити, ніяк не реагувати, вичікувати.

То ж ми пішли на Майдан. До нас долучилися Костя Малєєв, Олена Камінська та інші небайдужі. На Майдані зібралося від сили сотні зо три таких самих ненормальних, як ми, що стояли у оточенні тролейбусів з внутрішніми військами і БТРів, - кількість силовиків в рази, якщо не на порядок, переважала кількість простестувальників. Кравчук на той момент вже відмітився класичним "чого в житті не буває".

Приїхала моя мама, привезла плакати - "бутерброди" з закликами до непокори ГКЧП, у малюванні яких досягла неабиякого успіху, а також нові листівки, на яких літери втрачали чіткість в залежності від того, який то був екземпляр через "копірку"..

Гебні на Майдані було ледь не більше, ніж протестувальників. Мама, у якої око на них було натреноване - дружба з політв'язнями й дисидентами далася взнаки, відмітила, що гебню з костюмів переодягли у непримітні курточки на молнії. Мама увесь час думала, куди нам тікати, якщо запустять силовий сценарій, щоб нас не подавили БТРами. Я ж, згадавши оповіді про Празьку весну, ходила до БТРів і давала хлопчикам-призовникам листівки, прохаючи у разі чого бути на нашому боці. Мені здалося, хлопці були не проти...

Нас багато фотографували. І журналісти, і гебня. Потім, коли все закінчилося добре, я довідалася, що батько був у списках на інтернування й арешт як один з співзасновників Руху. Коли все сталося, він був на конференції у Сполучених Штатах. І намагався поміняти квиток, щоб терміново вилетіти додому. Та тоді ж грошей ні у кого не було. А просто замінити один квиток на інший було неможливо. То ж він спостерігав за ситуацією по телевізору і жахливо хвилювався, не знаючи, як ми.

Звісно ж, кількасот людей на Майдані не могли б протидіяти силовій машині. Над нашими головами пролетіли вертольоти. Хтось крикнув: "Вони хочуть захопити Верховну Раду". І ми всі побігли вгору по Інститутській до Верховної Ради. Мама не встигала за нами бігти. З останніх сил наздогнавши нас, порадила у разі небезпеки втікати на схили. Однак вертольоти просто облітали територію. Ніхто нікого захоплювати тим часом не збирався.

Пізно вночі ми усім гуртом прийшли до нас додому. Мама наварила відерну каструлю борщу, який ми всі разом чемно з'їли. На друге їли хліб з варенням, бо більше вдома нічого не було. Хто пам'ятає, з продуктами у ті часи було напружено, як і з грішми. Хлопці цитували Булгакова (За кремовыми шторами. Покой и свет). Вночі на друкарській машинці друкували листівки.

Наступні два дні знову виходили на Майдан. А ще роздавали людям листівки. Люди дивувалися. Відсторонювалися. Не розуміли, що відбувається. Ще ми ходили агітувати військове училище на Подолі. Заходили до Кості Малєєва у гості, щоб додрукувати листівки. Інна Малєєва нас підгодовувала, жартувала, що вона - дружина декабриста. Щоночі ми всі "обідали" у нас вдома. Мама знов і знов варила борщ.

19-21 го на Майдані було всього кількасот людей. А 24го тисячі вийшли до Верховної Ради вітати українську Незалежність, яка впала нам як подарунок з неба.

Відверто кажучи, коли ми вийшли на Майдан, ми не думали про Незалежність. Ми думали про Гідність і Свободу. І от що хочу сказати: всі наші Майдани - про Гідність і Свободу, а отже - про Незалежність.

Дуже точно сказав один воїн, мешканець прифронтової теритоії: "Мені казали так: "Ваш з дружиною бізнес більш прибутковий в Росії, ви у Росії більше заробите, ніж в Україні". А я на це відповів: "Я не хочу більше заробляти в тюрмі. Я краще менше зароблятиму на свободі"". Так от, Україна для мене - територія свободи, у тому числі і особистісної, а національна ідея - Гідність, Свобода, Рівність.