1. До Майдану основним політичним розподілом в Україні було протистояння «проєвропейського» і «проросійського» таборів. Після Майдану другий різко послабився (за всієї присутності проросійських сил в нашому інформаційному просторі), а перший поступово почав формувати власні «фракції».

2. Двома основними «фракціями», цілком очікувано, стали традиційні для європейського політичного спектру «праві» та «ліві». Перші роблять більший наголос на національній згуртованості, вітають або спокійно сприймають реабілітацію ОУН-УПА, найгостріше реагують на загрози національній безпеці та найактивніше організуються для силової протидії ворогу. Натомість для других найголовнішими є ідеї громадянської рівності та справедливості, а до спроб національного згуртування вони ставляться прохолодніше, або й з відвертою підозрою. З певними обмовками, я б сказав, що перші на сьогодні найбільше живуть у «зоні війни», а другі - у «зоні миру», у тому сенсі, в якому я вжив ці терміни у своїй нещодавній статті на «Детекторі медіа».

3. Маркерів розходження цих двох груп вдосталь: аеропорт імені Мазепи чи Малевича, проспект Бандери так/ні, радянські панно з Українського дому знімати / не знімати, військовий парад проводити / не проводити, тощо. Звичайно, ті самі люди можуть в конкретних питаннях ставати на різні боки, тим самим позиціонуючи себе близько до середини цього політичного спектру. Але самої наявності спектру це аж ніяк не скасовує.

4. Варто згадати, що на Майдані були і «ліві», і «праві», але саме «праві» стали основою силової протидії владі, натомість організовані виступи під відверто «лівими» гаслами (зокрема, феміністичними) не прижилися зовсім і були припинені в зародку майданівцями «правої» орієнтації. Отже, на Майдані українські «ліві» були представлені особисто, але майже не були представлені політично; натомість «праві» були представлені і особисто, і політично, і являли собою найорганізованішу частину майданної спільноти.

5. Тепер, нарешті, про «лівий інтернаціонал». Наскільки показують мої спостереження, принаймні в двох суспільно важливих сферах - журналістика та історична наука - образ України за кордоном визначають головним чином присутні в Україні «ліві» та їхні закордонні партнери тієї ж політичної орієнтації. В історичній науці це німецький політолог, викладач КМА Андреас Умланд, його німецький однодумець Гжегож Россолінський-Лібе, та інші добродії, які щиро і завзято викривають Володимира Вятровича і все в Україні, що розташоване хоч трохи «правіше центру», в безсоромній реабілітації українського фашизму і антисемітизму. В журналістиці це насамперед «Громадське», журналісти якого мають, здається, найширшу в Україні мережу міжнародних зв'язків і користуються найбільшою довірою провідних світових медіа.

6. Відповідно, у світі поширюється образ України, сформований саме представниками «лівих» поглядів, часто з гіпертрофовано негативною оцінкою всієї «правої» частини українського політичного спектру (як правило, без напівтонів).

7. Те, що «ліві» більше схильні до формування міжнародного «інтернаціоналу», цілком природно: адже основою їхнього поєднання є універсальні цінності рівності та справедливості, загальновизнані щонайменше у межах всієї Західної цивілізації. Натомість «праві» більше опікуються єдністю власної національної спільноти, тому тут біль у кожного свій і звитяги у кожного свої. «Правий інтернаціонал» - взагалі штука доволі парадоксальна: «праві» політики різних національних спільнот поєднуються головним чином задля того, щоб «добре розмежуватися» (наприклад, спільно грати проти ЄС).

8. Парадокс у тому, що цей вже сформований в міжнародних медіа вкрай негативний імідж навіть дуже поміркованих українських «правих» сприймають з ентузіазмом представники тих-таки «правих» в інших національних спільнотах - французькій, німецькій, польській тощо. Для самих себе вони, як «праві», звісно ж, «гарні хлопці», натомість схожі за політичною орієнтацією українські «праві» - однозначно «погані хлопці». Зокрема, європейських «правих», здається, цілком задовольняє той факт, що панівне ставлення в Європі до українського національно-визвольного руху визначає саме міжнародна спільнота «лівих» істориків, що у Польщі, наприклад, виявляється цілком суголосним з надкритичним ставленням польських «правих» до українських політичних процесів (див. про це у статті Лесі Івасюк «Польський виклик»).

Водночас, «ліві» журналісти (українські, російські та західні) вже сформували у світових медіа таку атмосферу, в якій самий вираз «українські націоналісти» (вжитий і до пуття, і без пуття) сприймається майже як синонім «українського фашизму» (гарним прикладом може бути нещодавня стаття Анни Немцової, в якій українська влада, українські «скажені націоналісти» і сайт «Миротворець» змальовані як єдине фантасмагоричне жахіття, що робить діяльність журналістів в Україні тотально нестерпною).

9. Чи можна змінити цю ситуацію з міжнародним висвітленням політичної ситуації в Україні? Радикально - ні, з причин, описаних у пункті 7. Проте можна, принаймні, усвідомити, що така ситуація має місце, і поставитися критично до однобічності оцінок українських політичних процесів з боку і українських правих (майже виключно всередині країни), і українсько-європейських лівих (зокрема, і досить виразно, у міжнародному вимірі).

10. Всім відома класифікація, за якою нації поділяються на «етнічні» та «громадянські» (Р.Брубейкер та ін.). Проте варто завжди пам'ятати про абстрактність цієї класифікації: адже на практиці кожна нація має і «етнічну», і «громадянську» складову. Ба більше: саме наявність цих двох складових формування нації визначає наявність в її політичному просторі, відповідно, «правих» та «лівих», позиції яких, у стабільній спільноті політичної нації, перебувають у стані відносної динамічної рівноваги. Надмірний «нахил» убік чи то правої, чи то лівої частини політичного спектру є рівною мірою згубним для країни: перше веде до неправомірного вивищення одних громадян над іншими за етнічною ознакою, а друге - до примусового насадження «рівності» аж до відвертого соціального абсурду (згадаймо відносно нещодавній радянський досвід).

11. Відповідно, хотілося б висловити побажання, щоб на порядку денному української політики, на зміну локальним ідеологічним війнам «правих» та «лівих», постали спроби порозуміння між поміркованими правими і поміркованими лівими, з перспективою їхнього спільного опору радикалам з обох кінців політичного спектру (практичним прикладом такого опору може бути захист «маршів рівності» бійцями АТО, зокрема й такими, хто особисто не став би приєднуватися до учасників цього маршу). Можна вважати цю тезу закликом до мобілізації носіїв праволіберальних і ліволіберальних поглядів, які можуть зійтися і порозумітися на спільному для них ґрунті політичного лібералізму.

12. На завершення - гарна новина: виходячи зі сказаного, можна констатувати, що український політичний спектр стає, по своїй суті, дедалі більше «європейським». Щоправда, досі це нове структурування українського політикуму і не знайшло собі адекватного відображення в західних медіа, і не відбилося у спектрі українських (насамперед парламентських) політичних партій. Але передумови для цього вже визрівають.