Село і місто.

Ці дві об'єктивності - паралельна реальність.

Селян манить місто, вони усіма силами намагаються влаштувати туди своїх дітей, на навчання, на роботу, заміж, як завгодно, щоб втекти від важкої фізичної праці, вони перестали носити природне зручне та відповідне вбрання і повністю перейшли на міський одяг, поліестер, люрекс, високі підбори по споришу та стежках, білі гостроносі туфлі, гучі й адідаси, міні, шорти і навіть взимку капелюхи з норки. Вони кажуть 'поїхав у гОрод', як про подію, вони, коли справді їдуть у гОрод, одягаються ретельно і майже святково. Словом, на перший погляд, здається, що це їхня мрія.

Але насправді вони мріють після міста швидше опинитися у своєму дворі, 'я б у тій квартірі здуріла, шо там робить?', вони знають усіх на вулиці і на базарі, вони зустрічають усі весни і проводжають усі осені разом із картоплею, буряками, бузком, чорнобривцями і айстрами, вони тримають котів на подвір'ї і, певно б, упали, якби почули, що в місті котам наймають псіхотерапевта (є така професія) чи собакам роблять УЗД, вони їздять у місто електричкою три години за 13 гривень і тягнуть стопудові торби дітям туди і з крамом назад. Але ніколи не візьмуть трохи дорожчий квиток за підвищений комфорт.

Садять картоплю, роблять величезні запаси картоплі, навесні половину гнилої викидають, фруктові дерева ростуть по вулицях як попало, як кущі на пустирях, з них обсипаються шикарні яблука, груші, волоські горіхи, які коштують зараз у середньоазійських будочках шалені гроші і ніхто навіть пальцем не поворухне зібрати ці скарби, за які тисячі дітей десь у світі билися б, бо майже ніколи не їдять такого.

І з якою насолодою селяни, прийшовши у свій двір з електрички і кинувши торби, обходять свій город, хазяйство і щасливо гомонять через паркан із сусідкою, як гарно скупилися у гОроді.

Ті, хто живуть у містах, також тягнуться до протилежного способу життя, до села. Городяни мріють про будиночок, щовихідних їдуть садити город, полоти город, поливати город, сидять на призьбах чи у плетених кріслах (хто вже як), розказують по телефону тим нещасним, що лишилися у місті, який тут рай, яке повітря, яка тишина. Городина - вся своя, без ГМО, можна ходити без макіяжу два дні, не мити голову щоранку, ідучи по вулиці, просто рвати з дерев яблука та груші. А люди які в селі - прості, цікаві, колоритні. Городяни навіть іноді пускають сльозу від зворушення.

Але проходить трохи часу і вже починаються комарі, манікюр безнадійно зіпсований, з-за паркану цілий день горлає група 'Любе', від сусідського безкінечного диму дере у горлі та пече в очах, базар такий самий, як коло міського метро, колориту майже немає, звичних зручностей мінімум, пилюки максимум, а найстрашніше - нема вай-фаю.
І з якою насолодою городяни, повернувшись у свою квартиру, падають на улюблений диван, тоді відмивають п'яти і щасливо гомонять по скайпу із подружкою, як було чудово з'їздити у село.

Але є, є! такий час у людей, коли завжди городянам хочеться ще раз у село, а селянам ще раз у місто. Це - в дитинстві. Коли нас ще не обсіли життєві складнощі, а є лише ось це місто чи ось це село, про поїздку до якого ти будеш справді щасливо згадувати все доросле життя.
Хоч ти з міста, хоч з села.