Блогер Вячеслав Ільченко звертає увагу на значущі ідеологічні речі, які він помітив в інтерв'ю Юлії Тимошенко і які, на його думку, пройшли повз увагу аналітичної публіки і громадськості. Він вважає, що це було одне із найсильніших інтерв'ю політика за останній час.

В цьому інтерв'ю було чимало ідеологічних речей, які мали б - за великим рахунком - бути озвученими президентом, чи в крайньому випадку - прем'єр-міністром.

Взагалі, це інтерв'ю було побудовано так (не знаю, була це свідома задумка Тимошенко, чи просто так вийшло), що виглядає альтернативним посланням до парламенту, і відверто полемізує із посланням Порошенко. В ньому є все те, чого не було в промові президента, починаючи із того, що під час війни (а військова тема зайняла більше половини "послання") парламент не ходить у відпустки, а працює систематично над законами, які повинні забезпечити виживання країни в скрутних умовах.

Більше того, я б додав в цьому місці, що при формально парламентсько-президентській республіці, у нас центр прийняття рішень все одно знаходиться на Банковій, в адміністрації президента. І про це обізнана більшість депутатів, саме тому після промови президента замість того, щоб розпочати роботу, і хоча б заслухати виступи голів фракцій, вони зайнялись своїми справами: хто пішов бенкетувати, а хто просто перейшов до вирішення власних проблем. Хоча мало бути навпаки, після промови президента - в якій повинні були міститись акценти, на яких має бути зосереджена законотворча робота - мали б розпочатись як мінімум дебати, де модератором і повноцінним учасником виступає голова уряду. Так це відбувається в парламентсько-президентській республіці, де кожен депутат усвідомлює, що є представником своїх виборців.

У нас же, які б конституційні реформи не проводились, і які б норми не впроваджувались, все одно виходить суперпрезидентська республіка пострадянського типу.

Ось чому Тимошенко заговорила про розробку нової Конституції. Вона необхідна не лише для того, щоб відновити баланс між гілками влади і правильно розподілити повноваження між ними. За останні шість років було створено ряд небезпечних прецедентів: коли для грабунку приймались спеціальні закони, і більше того - для їх прийняття було знехтувано іншими законами, а деякі з них взагалі були антиконституційні. Країна, в результаті, балансує на межі краху законності - по факту у нас навіть дозволено порушувати саму Конституцію, це доказано уже Євросудом, який визначив, що пенсія нижча прожиткового мінімуму є порушенням прав людини. А вони, між іншим, гарантовані українським Основним Законом, і якщо уряд затверджує пенсії та мінімальні заробітні плати нижче реального прожиткового мінімума - то такий уряд є головним порушником закону, який дає сигнал іншим - "можна".

Так от в таких умовах потрібен базис. Законодавчий документ, чиї норми будуть беззастережно виконуватись всіма громадянами України, включаючи чиновників і представників вищої влади. Публічний документ, який народився не в кулуарах, і не в нетрях Адміністрації Президента із "дописаними" абзацами і хитро захованими "задніми дверима", а в результаті відкритих дебатів. Документ прямої дії, в якому буде визначена мета держави, яка буде зберігатись незалежно від того, хто знаходиться в даний момент при владі, і порушення норм котрого буде означати моментальне відсторонення від владних важелів. Це буде своєрідний суспільний договір, який дозволить громадянам України хоча б побачити перспективу.

Після того, як цей базис буде закладено, буде необхідна ревізія законодавства. В 2005-му році Тимошенко уже таку ревізію проводила. Тоді було скасовано більше трьох тисяч законодавчих актів, які або містили двозначності, або відверто були неконституційними. Це був наслідок законотворчості кучминських часів, коли закони приймались лише для того, аби забезпечити чиюсь годівницю. Останні два роки кучмізм знову повернувся в Україну, і за цей час було прийнято цілих 700 законів за аналогічним принципом. Але якщо при Кучмі громадяни ще мали засоби для виживання, то зараз - в умовах війни - закони для "годівлі" стають для українців майже вбивчими. Ось чому Тимошенко заговорила про них: життєво важливо негайно вичистити законодавство і як мінімум прийняти закони-запобіжники, які дозволять людям вижити, а не опинитись на вулиці без засобів для існування.

Як максимум, необхідно виробити політекономічну платформу, яка адекватно описує нинішній стан справ і дозволяє перейти до вирішення причин економічного та політичного занепаду України, а не тонути у вічному авралі.

А що президент? А він зайнявся прямим лобіюванням закону про спецконфіскації, наче він вирішить всі проблеми в державі. І це тоді, коли в країні навіть немає пристойного визначення власності. Я серйозно. В 2014 році було визначено, що за допомогою рейдерських схем в часи правління Януковича було "перерозподілено" близько сіми тисяч підприємств. Так от цей велетенський пласт переділу просто не стали чіпати, ніби це все було законно. А це підриває саме поняття власності в країні, тому що якщо можна переділити чужу власність і не понести за це покарання, значить, власність в країні як така відсутня. Ось цим треба займатись, а не спецконфіскаціями, і там заховано грошей на порядки більше...

Втім, повернемось до інтерв'ю Тимошенко. Слід зупинитись іще на одному важливому моменті - "моральному праві на боротьбу за владу" - питання якого вона підняла. На мій погляд це найважливіше із всього, що було сказано.

В нашій країні чомусь вважається, що політик не повинен бажати влади. Так у нас і говорить більшість: ми не хочемо влади, а йдемо туди виключно задля всього хорошого і проти всього поганого. Після обрання вони зазвичай активно починають цією владою користуватись і зловживати нею. Адже їх ніхто не питав, навіщо їм влада - виборці повелись на красиві слова про небажання влади.
А насправді, влади хочуть всі політики. Влада - це основний інструмент політика, яким він повинен користуватись щодня для того, аби представляти і захищати інтереси свого виборця. Тому завжди необхідно питати у кандидата: а скажи, шановний, нащо тобі влада? Що ти зібрався із нею робити? Чи маєш ти програму її застосування? А чи готовий нести відповідальність, якщо будеш зловживати нею, або й просто накосячив?

І Тимошенко вперше в нашому політикумі ввела критерій морального права на владу. Воно виникає тоді, і тільки тоді, коли політична сила (чи політик) готова взяти на себе відповідальність за курс держави і за добробут громадян. Воно не виникає у тих, хто йде до влади просто щоб апробувати чергову політекономічну теорію на живих людях. Воно не виникає у тих, хто йде до влади просто щоб захистити бізнес, або убезпечити своє майно (все так: в країні, де відсутнє поняття власності, її безпеку гарантує не сам факт володіння, а посада, яку займає власник). Воно виникає тільки у тих, хто готовий бути представником своїх виборців, і не боїться відповідальності - ні політичної, ні навіть кримінальної, готовий працювати задля майбутнього.

"Батьківщина" за останні два роки довела, що партія готова бути представником своїх виборців. Сама Тимошенко неодноразово доказувала, що готова і буде нести відповідальність за свої дії. Зверніть особливу увагу, це лишилось непоміченим, але наприкінці передачі вона навіть зізналась, що несе свою долю відповідальності за те, що відбувалось протягом останніх 25 років. І не збирається від цього бігати, а прагне виправити. Наскільки це відрізняється від решти, у кого завжди винні "папіредники", а свої косяки - це і не косяки зовсім, а "рішучі рехворми після 25 числа".

Ось чому Тимошенко і "Батьківщина" виборів не бояться, а решта боїться.

І це інтерв'ю - насправді повинно розглядатись як програмна промова, заявка на новий політичний центр тяжіння, навколо якого можуть об'єднатись здорові політичні сили. І також це заявка на конкуренцію за владу.

Так відбувається в нормальних країнах - якщо правлячі політичні сили демонструють свою імпотенцію і нездатність навіть коаліцію сформувати, завжди з'являється політична сила, яка кидає їм виклик.

Бо демократія - це влада тих, хто краще і ефективніше відстоює інтереси народу, а не тих, хто сильніше чіпляється за схеми і владні крісла.