«Древнерусское государство», «древнерусские книжники», «древнерусский бог», «древнерусские курганы», «древнерусские былины»... Звично використовуючи ці терміни в російськомовних текстах, які за авторськими задумами спрямовані проти імперських амбіцій Росії, зокрема, проти спроб привласнення понад тисячі років історії Русі, ми тим самим - усупереч власним намірам! - зайвий раз стверджуємо правомірність цих амбіцій. Зараз «русское государство», а колись було «древнерусское», від якого чи під польським впливом, чи внаслідок німецько-австрійських інтриг відбрунькувалася (і доволі пізно!) така собі Україна. А Білорусь - так узагалі невідомо, чи відбрунькувалася. Бо ж навіть патріотичні українські видання російською мовою зазвичай пишуть: «Белоруссия». Росія, всюди Росія!

І заперечити тут щось важко. Адже та літературна російська мова, якою в тих чи інших випадках користуються в Україні, вимагає використання саме таких мовленнєвих форм, які були названі вище. Й цілої низки подібних до них. Отож іноді доходить до напіванекдотичних ситуацій. Скажімо, у виданнях, які виходять двома мовами, автор статті критикує спроби привласнення Росією історії Давньоруської держави та зазначає, що Русь - то зовсім не Росія; а в перекладеному тексті читаємо «Древнерусское государство», чим де-факто підтверджуються російські претензії...

Абстрактно-теоретично найпростішим виходом з цієї ситуації став би повний перехід усіх мас-медіа України на українську мову, але це і неможливо, і непотрібно. Проте і залишатися в межах статус-кво - теж не вихід; звісно, формула Московського патріарха Кирила: «Там, где русский язык, там и русский мир», є перебільшенням, але в ній міститься (принаймні за чинних геополітичних обставин) частка правди. Бо, образно кажучи, нинішня російська мова - це «мова Путіна», пристосована для обслуговування життя деспотичної імперії, а не «мова Пушкіна», де, хоч і була в силу історичних причин віддана данина імперським сюжетам, домінував «простір свободи».
Але хто сказав, що українські громадяни повинні використовувати ту літературну мову, яка унормована в Москві по-імперському налаштованими чиновниками від філології не з метою якнайточніше відобразити у поняттях реальний світ, а задля ствердження відомих великодержавних амбіцій?

Варто так поставити питання, щоб побачити шляхи виходу з того мовно-політичного дискурсу, який нам колись нав'язала та продовжує нав'язувати, додаючи до нього все нові й нові складові. Як на мене, варто дослухатися до думки письменника Андрія Куркова: «Російська мова - це одна з мов України й одна з мов української культури... Давно треба було відкрити Інститут російської мови при Академії наук України й досліджувати її як феномен, що існує тільки на українській території. Тобто український варіант російської мови. Тоді можна змінювати правила, фіксувати особливості». Є сумніви у потребі створення цілого академічного інституту, але відділ чи центр, який досліджуватиме «українську російську», щоб унормувати її та сприяти законодавчому закріпленню цих норм в Україні, в тому числі і в російськомовних мас-медіа, потрібно. В ідеологічному плані це допоможе видерти мовний інструмент із лап імперії, очолюватиме її Путін, Рогозін, Кадиров чи навіть Ходорковський, у цьому сенсі не має особливого значення, адже російська мова в її панівному соціолекті є одним із підґрунть імперсько-тоталітарного дискурсу, спрямованого не тільки назовні, а й усередину Росії (чого варте лише узвичаєне словосполучення «подавляющее большинство»!).

Тим більше, що висока російська культура підказує інші, неофіційні норми.

Читайте також: "Хто має здійснювати культурну політику"

Скажімо, норми офіційної російської мови вимагають писати «на Украине». А тим часом Пушкін писав: «В Украйну Карл поворотил». І не лише він. «Она уехала в Украину, я собирался в ссылку», - писав Герцен. Є й інші приклади вживання класиками російської культури виразу «в Украине». Де-факто його сьогодні використовують не тільки майже всі російськомовні мас-медіа України, а й деякі опозиційні автори з Росії, не бажаючи перебувати в межах імперського дискурсу. То чому б не унормувати це в «українській російській»? Так само, як і вже вживане багатьма ЗМІ написання «Беларусь» замість «Белоруссии». А чому треба йти вслід за російськими мовознавцями, пишучи «Киргизия» чи «Туркмения»? Я розумію, що імперіалістичне вухо ріжуть самоназви цих держав - «Киргизстан»,«Туркменистан», але ж ми не імперіалісти, чи не так? Власне, процес творення «української російської» іде; скажімо, такі поняття, як «Верховная Рада» чи «Киеврада», - це вже не Правда роусьска просто українізми, це закріплення на лексичному рівні явищ, які відмінні від схожих на них у Росії...

А відмінювання українських прізвищ? Зараз його немає, але воно існувало в російській літературній мові ХІХ століття, хоча й не збігалося з українським відмінюванням. То чи не варто відновити його і знайти якнайкращу форму?

І, нарешті, про «древнерусские времена». Згадаймо: зведення законів тієї княжої держави зветься у наших медіа «Русская правда». Насправді ж це зведення законів звалося так: «Правда роусьска». Відтак не випадково у російського академіка Дмитра Лихачова, визначного знавця культури давніх русичів, професійного філолога, виникла ідея: запровадити в російську мову для позначення феноменів, пов'язаних із Руссю і тими часами, слово «русьский», «русьская», «русьское». Це, наполягав він, необхідно для мовленнєвого розрізняння Русі та Росії, оскільки йдеться про принципово різні феномени. Проте офіційні мовознавці його не послухали: як можна! ми втратимо п'ять сотень років історії! Не мало значення, що Лихачов, історик культури та філолог світового рівня, досконально знав свій предмет - політична доцільність виявилася понад усе...

Як на мене, це теж дуже вагомий аргумент на користь унормування свого, неімперського варіанту російської мови, в якому мовленнєво-ідеологічні маніпуляції будуть відсутні і який не обслуговуватиме «русский мир».

... А згадаймо знаменитий вірш Леоніда Кисельова (з того періоду, коли він іще писав російською), який закінчується констатацією того,

Что всё на свете - только песня

На украинском языке.

Зверніть увагу на ще одну, чинну, але не унормовану істотну відмінність «української російської» від імперсько-російської; зверніть увагу на наголос у вірші Леоніда Кисельова (і в інших теж): «украúнский», а не «укрáинский».

Ясна річ, усе написане вище - це не вичерпний список аргументів і фактів на користь унормування «української російської». Ясна річ, викладені тут ідеї сприйматимуться дуже й дуже по-різному. Але, як на мене, принаймні одне є беззаперечним: з якого дива російськомовні українці мають користуватися мовленнєвими конструкціями, покликаними закріпити на рівні підсвідомості російський імперський дискурс, належність до «русского мира»?