В Україні з новою силою буяють суспільні пристрасті, пов'язані з проблемами вітчизняної науки. Проте пристрасті ці, як видається, сконцентровані - в силу обставин - навколо кількох тактичних моментів, як-от: мізерне фінансування науки, ефективність діяльності Національної академії наук, розвитку вузівської науки, нарешті, «справа Глазьєва» як іноземного члена Академії наук, і разом із тим - покровителя проросійських терористів в Україні. Тим часом стратегічні питання, пов'язані з сутністю науки, місцем української науки в сучасному світі та суспільно-історичної місії цієї науки залишаються «за бортом» дискусій.

Отож варто звернутися до деяких із цих стратегічних питань.

Звичайно, наука - явище національне. Особливо гуманітарна, де це зумовлено предметом дослідження. Проте і в інших сферах наукового й науково-технологічного пошуку грають роль і ментальність, й унікальність досвіду, отриманого на певному підґрунті. Скажімо, на думку Вадима Скуратівського, Київ не випадково «поставив на крило» таких усесвітньо відомих (але не завжди добре відомих в Україні) творців авіаційних й аерокосмічних систем, як Ігор Сікорський, Костянтин Калінін, Сергій Корольов, Архип Люлька, Володимир Челомей, Олег Антонов, Гліб Лозино-Лозинський... Адже Київ, наполягає професор Скуратівський, - це місто трохи містичної, і водночас реалістичної культурної націленості на «вертикаль», у небесні сфери. А Індію ще тоді, коли вона була британською колонією, уславили визначні фізики: лауреат Нобелівської премії 1930 року Чандрасекхара Венката Раман, співавтор низки його праць Кришнан Каріамаііккам Сриніваза, один із творців квантової статистики Сатьєндра Нат Бозе (статистика Бозе - Ейнштейна, конденсат Бозе- Енштейна) на честь якого назвали бозон. А потім було ще гроно Нобелівських лауреатів і просто визначних фізиків й астрофізиків. Воно й не дивно, якщо згадати індійську інтелектуальну традицію. Так само не дивно, що сьогодні одні з «батьківщин» математики Індія забезпечує світ «міцними» програмістами.

Читайте також: У США запустили сконструйовану в Україні ракету Antares

Окрім того, національний вимір науки пов'язаний і з тим, що її головним соціально значущим «продуктом» є незалежний компетентний інтелектуал, точніше, критична маса таких інтелектуалів, здатна більш ніж конструктивно впливати на перебіг справ у різних царинах і на якість життя суспільства.

Але разом із тим наука - явище космополітичне. Такою вона була, є і буде. Навіть гуманітарна. Навіть русистика чи українознавство. Бо знання - це відображення об'єктивного світу, здобуте за допомогою дослідів і спеціальних логічно вивірених процедур. А логіка - вона і в Антарктиді логіка, так само, як й об'єктивна істина. Крім того, наука космополітична і тому, що її ефективний розвиток неможливий за відсутності воістину всепланетних комунікацій. Крах СРСР значною мірою був зумовлений тим, що іще в 1930-х «залізна завіса» відрізала радянських учених від усього світу. Відсутність вільної комунікації, живого контакту та доступу до найновішої наукової літератури тільки частково компенсувалися завдяки радянській розвідці, яка добувала науково-технологічні таємниці, та - з другої половини 1950-х - обмеженими контактами науковців СРСР і Заходу, які завжди відбувалися «під ковпаком» спецслужб.

Це означає, що за нормальних обставин науковці всіх країн - єдина велика спільнота (крім тих держав, де панує «єдиноправильна» наука, чи то арійська, чи то більшовицька, чи то ще якась). Тому виїзд ученого за межі власної країни з метою краще опанувати здобутки світової науки та попрацювати разом із зарубіжними колегами - це не виняток, а норма розвитку пізнання. Так почалося, власне, ще в античні часи, коли скіф Анахарсіс добувся до Афін за знаннями і там заслужив репутацію одного з провідних мудреців свого часу. Не можна сказати, що у самій Скіфії до шукачів знань ставилися погано, - проблема була в тому, що Афіни у ту добу були Оксфордом, Кембриджом, Стенфордом, Еколь Нормаль та Силіконовою долиною, разом узятими.

Але після часів Анахарсіса умови для розвитку науки на українських теренах істотно погіршилися. Що за царських, що за більшовицьких часів. Тому, скажімо, біолог Ілля Мечников втратив професорську посаду в Одеському (тоді Новоросійському) університеті й переїхав до Парижу, до уславленого Луї Пастера, працюючи з яким і здобув Нобелівську премію. Інший працівник Одеського університету, Георгій Гамов, уже не в царські, а в радянські часи, домігся виїзду для стажування на Захід (в першій половині 1930-х це ще можна було зробити ціною неймовірних зусиль) і там залишився, бо в СРСР якраз почався погром інтелігенції. До Нобелівської премії американський громадянин Джордж Ґамов не дожив (її дають лише при житті), але аж три започатковані ним піонерські наукові розробки отримали визнання Нобелівського комітету...

В останні 25 років ніхто не кидає українських учених у в'язниці за їхні переконання. Ніхто не змушує їх дотримуватися найпередовішого у світі марксистсько-ленінського вчення. Єдине, до чого їх змушували з початку так званих «реформ» спершу прем'єра, а потім президента Леоніда Кучми - це до виживання, коли професорові платили на місяць сто доларів, а часом не платили нічого взагалі. Про фінансування закупівлі нового обладнання чи витратних матеріалів для дослідницької роботи говорити взагалі не доводилося. Як результат - кількість дослідників з ученими ступенями у Національній академії наук за правління Кучми скоротилася більш, ніж наполовину. У 2005 році стан справ дещо покращився, проте все одно: п'ятсот доларів - хіба це була гідна плата за роботу для професора, який працює на світовому рівні? І як міг молодий талановитий науковець «стати на крило», не маючи ані гідної оплати праці, ані - головне! - сучасного обладнання для експериментів?

Отож інтелектуальне заробітчанство за кордоном України ще з другої половини 1990-х виявилося для багатьох науковців чи не єдиним засобом не тільки фізичного виживання, а і продовження своїх досліджень. Одні від'їздили наче на недовго, але потім з'ясовувалося, що назавжди. Інші їхали на рік-два, на викладацьку чи дослідницьку працю, потім поверталися в Україну, а за якийсь час, коли гроші витрачені й одержані результати оброблені, знову їхали на Захід (включно з Польщею і Чехією, де до науки ставляться з більшою повагою, ніж в Україні). Треті здійснювали спільні проекти, четверті - гуманітарії, - заробляли написанням текстів англійською для іноземних популярних видань... Одне слово, попит на українські мізки у світі виявився широким. І все б нічого, якби науковці при цьому могли гідно жити й нормально працювати удома.

Ну, а про те, що роблять з українського наукою нувориші, які допалися до влади в останні два року, краще помовчати...

Що ж, мав рацію мій колега філософ Сергій Пролеєв, попереджаючи ще за врядування проФФесора Януковича та корифея всіх наук Табачника: «Реальні науковці робили й роблять свою справу, хоча й досягають вдесятеро, а може й стократ менше, ніж могли б. Але вони - вимираючий вид, який майже щез у нашій країні. Якщо суспільство і наша держава допустять його остаточне вимирання, Україна назавжди опиниться в глухому куті історії... Можлива така, на перший погляд, парадоксальна ситуація: зусиллями громадськості буде відновлений належний статус української мови, належного розвитку набуде українське книговидання, в ефірі звучатиме переважно українська, і до того ж гарна, пісня, але науковий потенціал країни буде втрачений і вона в кращому разі відіграватиме у світі роль екзотичного заповідника для туристів та постачальника дешевої сільгосппродукції і не менш дешевої некваліфікованої робочої сили». Складається враження, що дехто з можновладців тримає зараз саме такий курс, а політичні сили, які звуть себе патріотичними, не звертають увагу на те, що без науково-технологічного потенціалу та критичної маси незалежних компетентних інтелектуалів Україна опиниться за шкалою історичного часу навіть не у минулому, а десь так у XIII-XIV століттях...