А судді хто? 

Днями мій колега оприлюднив документ про небойові втрати ЗСУ. Всіх шокувала цифра 63 самогубства. Мене шокувало, що це когось шокувало. Та ще більше – реакція: "хтось за це має сісти", "чому не покарали винних" і "перевішати замполітів", "посаджати командирів". Замполітів перевішати, звичайно, можна, діло нехитре... Якби не десяток "але". Власне, далі буде багато літер, тому кому тема нецікава – гортайте далі...

По-перше, 63 – це дуже маленька цифра. Вона набагато, якщо не в рази, більша. В документі йдеться про тих, хто був в лавах ЗСУ на момент смерті. Але не йдеться про тих, хто вішався, різався чи в інший спосіб вкоротив собі віку вже після демобілізації і не увійшов до цієї статистики. А те, як багато хлопців пішло у такий спосіб, з власної волі, неважко дізнатись просто прогугливши. Біла Церква, Харків, Кривий ріг, Київ... Кого винити в цих смертях?

Якось дивно, що багато хто не розуміє досі, що війна – це не просто браві хлопці з автоматами, які, посміхаючись, розповідають вам, про те, що тримаються, всім сєпарам наваляють і ні на сантиметр не відступлять з екранів у вечірніх новинах. Але крім героїзму і патріотизму, війна – це біль, кров, втрати, зради від близьких, забуття друзів з гражданки, життя в нелюдських умовах.

Життя, яке будь-якої миті може обіріватися. Життя, які обриваються на очах. Елементарна хронічна втома. Ці люди живуть з розумінням, що їх можуть щомиті вбити. І що вбивати доводиться їм. Пам ятаю одну з позицій, де периметр, яким могли безпечно рухатись хлопці був десь 15 на 20 метрів. Далі – навколо – поле, яке повністю прострілюється. І ось на такому квадратику в землянці люди живуть місяцями. Уявляєте? Навіть без обстрілів, психіка може дати збій. Але тихо там буває дуже рідко. Це – війна.

Читайте також: Конфуз в Нацгвардії: лікарка, яка не могла "не знати нічого"

Був у мене знайомий, один хлопчик, років 25, здається. Назвемо його Т. Хороший, веселий був. Дарував квіти і пригощав цукерками, коли ми приїзджали знімати. А потім він говорив з кращим другом на позиції. Друга на півслові зняв снайпер просто на очах. Хлопчику на обличчя бризнули кров і мізки. Так його і вивезли звідти, вмили вже потім, інші бійці. Перевели на більш спокійну – це все, що міг зробити тоді командир. Одною з розваг Т. відтоді стало подзвонити мені о 4 ранку і розказувати: "Що, спиш? А нас тут вбивають. Ти в теплому ліжечку, ага? А нас тут криють і може я вже сонця не побачу".

З хорошого і привітного хлопчика Т. перетворився на психопата, який час від часу напівслові починав реготати чи присилав дивні фотки. Він хотів померти, на щастя, йому не дали. Зараз скажуть, можна ж було забрати звідти, вивезти, лікувати. Але на війні смерть і кров – щодня. Неможливо вивозити на психотерапію усіх. Бо хто прийде на їхнє місце?

Колись на моєму тижні в одному з міст на передовій було одразу два самогубства. Обидва – особисте. Принамйні серед тих випадків, які я знаю, зазвичай, останній дзвінок на телефоні самогубця був від дружини чи дівчини. Для когось таємниця, як багато жінок втомлюється чекати солдата додому? Як багато знаходять собі нове кохання в особі кращого друга чи, навіть, родича солдата? І дуже великий відсоток тих, хто йде самовільно з життя – йде через зраду. Бо, родина і кохана людина – це те, що тримає у час навіть найбільшого відчаю. Бо зрада для багатьох – це страшніше за кулю.

Так от, обидва ті солдати, відчайдушні в боях, померли, бо покинула дружина. Можна скільки завгодно звинувачувати їх в слабкості, казати, що це не вихід і це можна було пережити. Але так має право, мабуть, сказати тільки той, хто пройшов через те, через що пройшли вони. І, да, замполіт винен?

Якось на позиціях підійшов чоловік, немолодий, років за 40-45. Попросив відійти. А потім обійняв і плакав. Просто, нічого не кажучи, ридав. А потім: "Ви зрозумієте. А якщо і не зрозумієте – ви поїдете, і, можливо, ми більше не побачимось. Підлеглим поскаржитись не можу – я ж командир. Начальству – теж – знову таки – який тоді з мене командир. Рідним - не можна – переживатимуть. Друзям – а їм уже пофігу. Виявилось, що друзі були тільки за столом. А тут – за рік – пару дзвінків і ті на свята". І отак, багато хто носить під камуфляжем, своє воєнне портативне пекло, бо нам пофігу.

Панове "повіситьзамполітівпосадитькомандірів", коли ви востаннє говорили бійцю банальне "дякую"? цікавились, як він там? Ставили на місце маршрутчика чи афігєвшу контролєрку, яка закочує очі і цмакає, коли хлопець показує УБД біля турнікета? Говорили, людині яка "ми їх не посилали", що вона – звичайна невдячна свиня? Чи стояли мовчки, коли хлопці поряд слухали хамство у держзакладах, намагаючись отримати заслужені і законом передбачені послуги чи пільги. Отож-бо.

Є окрема категорія суїцидників – аватари. Я можу дисертацію написати про те, як на передовій борятся з аватарами. І ями, і підвали, і клітки, і копати окопи, і..... Але декому хоч кіл на голові розбий – питиме. Що з ними робити? Один з суїцидів – саме так і стався, коли один з бійців, добряче напідпитку, підірвав себе гранатою при спробі його затримати і доставити у ВСП. Армія – це зріз суспільства. Там теж є люди слабкі і сильні, дисцпліновані і ті, що люблять наступити на чарку. Замполіт – не босоногий старець з Катюжанки, який кодує від алкоголізму.

Читайте також: Про суїциди на війні: причини та способи запобігти

Тепер від емоціо до раціо. По-перше, 16 рік – це рік, коли на фронті були здебільшого мобілізовані. Воювати хотіли, ясна річ не всі. Не кожа психіка може витримати те, що там відбувається, у кожного свій поріг чутливості. Хочеться вірити, що з переходом на контракт, ситуація значно поліпшиться. Принаймні тепер є хоч якісь важелі впливу, в порівнянні з мобілізованими. Є проблема з ротаціями. Вони мають бути, ясна річ, частішими, щоб банально відпочивали мізки чи бодаій зміна обстановки, аби людина не божеволіла. У війську є багато над чим працювати, і чим швидше буде зроблена робота над помилками, тим краще.

Звісно, є проблема з психологами, які б працювали з хлопцями. Талановиті, освічені і, головне, з бажанням допомагати є. Але таких мало, якщо не сказати гірше. Власне – одиниці. Знайомі військові якось пішли до штабного психолога, бо відчували, що потребують допомоги. Дєвочка дала їм два десятки листків анкети і тестів. Типу "Чи є у вас агресія", "Ваш темперамент" і прочую єресь. Перший заповнив 4 сторінки і забив. Другий витримав катування галочками і "так/ні", а після цього почув "ну, давайте, розказуйте, шо вас там беспокоїть". Це теж питання, яке треба вирішувати терміново, і яке в нас кволо якось йде.

І, насамкінець. Зараз поряд з нами є десятки тих, хто на межі. Ще десятки йтимуть добровільно, бо з війни не можна повернутись таким, яким йшов туди. Ми знаємо бодай статистику поранених, загиблих, зниклих безвісти, полонених. Але ми собі і уявити не можемо, скільки морально 300-х повернулись з того пекла. Хто за крок від того, щоб перетнути цю межу, кому зараз потрібне наше плече. Наша підтримка, наше "тримайся, ти не один". Є ті, хто відчувають себе непотрібними, використаними, винними, що вижили, в той час як друзі померли. І в наших руках зараз значно більше можливостей врятувати ці життя. Значно більше, ніж у замполіта.