Талановитий літературний критик ні сіло ні впало розповідає про свій алкоголізм і три місяці реабілітаційного центру. Несподіваний сюжет. Інтерв'ю активно поширюють, за нього дякують, але майже не коментують, бо страшно, напевно. Бо це не просто приватна трагедія (хоча й вона теж, насамперед вона), це безжальний розріз сучукрліту скальпелем до крові і гною. Оздоровчий, я сподіваюсь.

Хто не впізнав себе в його історії? Хто скільки бухла в себе влив, щоб утамувати цей проклятий комплекс неповноцінності, з яким літератор в Україні народжується і вмирає? Без зворотного зв'язку, без розуміння, нащо взагалі цим займатися, без можливості заробляти писанням на життя, відбиваючись від атак інших, таких самих зневірених.

Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти: коли на могилах – недіткнений сніг

Пригадую в цю мить принаймні чотирьох уже класиків, які померли передчасно від алкоголізму. Їх значно більше насправді. Про це не дуже прийнято говорити, тільки шептатися і таємно радіти, що тебе їхня чаша поки що минула. Ще трьох класиків знаю, які, слава Богу, зав'язали. Але відтоді майже не пишуть. Знаю і таких, які далі п'ють, кому наскільки вистачає здоров'я, і теж не пишуть. Їх більшість. Деякі кинули писати, бо немає сенсу.

Один знайомий нещодавно сказав, що якби вірив у Бога – пішов би в монастир. Йому ледве сорок років, блискучий розум, отруєний безперспективністю. За чотири години розмови мені не вдалося переконати його хотіти жити далі й займатися тим, що він уміє найкраще – писати. Підозрюю, мій приклад просто не надто переконливий. Але я тримаюся, як умію.

Як там у приказці: поет у нас – це більше, ніж поет, але менше, ніж майонез? Подруга в Харкові, яка часто ходить на презентації різних книжок у книгарню "Є", перелічила щось із двадцять місцевих вишів (можу помилятися), в яких щось по двадцять-тридцять професорів-доцентів-викладачів навкололітературних предметів. І за всі роки вона ніколи нікого з них на презентаціях вже згаданих різних книжок не бачила. Їм не цікаво, мабуть, чим дихає час. Тому час дихає перегаром. Тому література в Україні належиться пиякам і юродивим, які в перервах між ненависними підробітками сперечаються між собою, хто попса, а хто еліта. Знали б вони, якими смішними, ні, трагічними, видаються ці суперечки збоку.

Читайте також: Терористична організація "Українська література", або Погляньмо правді у вічі

Звичайно, є позитивні винятки. Хтось усе-таки пише бестселери і займається йогою. Хтось бігає. Хтось співає. Хтось потрохи починає займатися літературою і книговиданням як бізнесом. Гроші, хоча б якісь, це оздоровлення. Це підняття самооцінки і шанс забути всю цю самознищувальну муть про месіанство, Кафку ніхто за життя не знав, і кого читатимуть через сто років. Начхати, кого тоді читатимуть, читайте і пишіть тепер. Не бухайте, і я теж не буду.

Якби я вірила в Бога, то попросила би в нього, щоб усім нам, авторам, перекладачам, коректорам, редакторам, видавцям, книгарям, критикам і культуртреґерам нарешті пощастило вирватися з липкої тіні Вєнічки Єрофєєва.