Зіткнення з українськими істориками для українського політолога річ небезпечна. Він може впасти у ступор, потрапити в екзистенційну кризу чи відчути, як земля хитається у нього під ногами. Принаймні зі мною таке трапляється, коли я чую, як довільно використовуються класичні політологічні терміни фахівцями з політичної історії України. Проблема в тому, що між собою один одного вони розуміють.

Таке засадниче порозуміння не є свідченням консенсусу, досягнутого раціональним чином. Більше того, воно передбачає заборону на діалог «за гамбурзьким рахунком» і на рефлексію визначень. Апеляція до теоретичної рефлексії сприймається найчастіше як зайва і шкідлива, чи навіть як наїзд. На практиці це відчувається, як домінація дискурсу, відповідно до якого така критична рефлексія є непристойною.

Це сюрприз для тих, хто вважає засадничим для ідентичності науковця-історика критичний підхід. Виявляється, в Україні засадничим має стати засвоєння певних установок мислення, без чого потрапити до середовища доволі складно.

Це установки ірраціональні, бо їх прищеплення відбувається не засобами раціо – не через аргументацію чи домовляння. Їх часто маркують як ідеологічні, що нібито пояснює їх волюнтаристичний характер, їхню незалежність від настанов критичної рефлексії.

Читайте також: Два потужних фактори консолідації України зведено нанівець, – Дацюк

Але для розуміння української політичної традиції класичний розподіл на лівих і правих майже нічого не дає. Демократи називають себе бандерівцями, праві націоналістичні угруповання поважають соціалістичну за засадами УНР, і таку саму повагу висловлює колишній компартієць Кравчук, отримуючи державні клейноди з рук політичних нащадків Директорії. Політична солідаризація, коли трапляється серед українців, відбувається точно не за принципом близькості по правому чи лівому фронту.

За моїми спостереженнями, солідаризація носить не так ідеологічний, як габітуальний характер. Вона зумовлена передовсім усталеним способом гуртування політичного українства і визнання всередині них. Гуртки – наше все.

Питання навіть не в тому, що відданість цьому габітусу, власне, належність до українських гуртків – підстава здобуття авторитету і довіри до політика серед патріотичного електорату. Що дійсно зачіпає, так це те, що легітимація цього габітусу вважається обов’язком українського науковця-гуманітарія, передовсім історика.

Передовсім це шкодить гідному імені науковця як беззастережного шукача істини. Водночас стихійно сформована під тиском складних історичних обставин гурткова форма політичної самоорганізації претендує законсервуватися, компрометуючи чи замовчуючи інші форми самоорганізації. Це далі спробуємо проілюструвати на конкретних прикладах.

 Той факт, що українська політична історія не є хаотичною, але вибудовується на певних закономірностях, даний нам у досвіді «наступання на граблі». Протягом останнього сторіччя відбулося дві великі хвилі вільного самовизначення українців у політичній площині – Українська революція 1917-1921 років та часи Перебудови й набуття Незалежності, на межі 1980-х та 1990-х. Їхня подібність полягає передовсім у тому, що в обох випадках в конкуренції еліт та контреліт останні нібито мали перевагу: принаймні перші таки були позбавлені влади. Але ця перевага не перетворилась на перемогу, бо в обох випадках і контреліти від тої влади було відсторонено.

Оця закономірність втрати влади українськими контрелітами є набагато суттєвішою, ніж задіяні ідеологічні маркери. Чому українські партії початку ХХ сторіччя були здебільшого соціалістичні, чи хоча би проголошували себе такими? Бо це окреслювало опозицію до правої політики Російської імперії. Це був спосіб означити нелояльність до владної еліти через соціальні гасла.

За цією ж логікою в соціалістичному за фасадом СРСР націоналісти відхрещувались від лівої ідеології і відтоді стійко асоціювались із правими. Знов вияснення стосунків із владними елітами – тепер вже компартійними, або з відповідним комуністичним бекграундом.

Читайте також: Три стовпи нового українця

Незмінним лишалось звинувачення еліт у тому, що вони є по суті колоніальними і представляють інтереси метрополії, відверто чи завуальовано. А відтак будь-яка еліта в Україні, напевно, представляє іноземні інтереси. Тобто є під підозрою. Це уявлення впроваджувала і продовжує впроваджувати українська гуманітарна інтелігенція і передовсім історики, водночас насаджуючи традицію поваги до підпільників і протестувальників, що плекають по гуртках плани скинути і покарати негідні еліти.

Розмова з істориками про елітизм в українській політичній традиції – це обов’язково розмова про Гетьманат Павла Скоропадського, а також про його вплив на перебіг української політичної історії. У Гетьманаті владу уособлювали представники спадкової української аристократії, що на момент революції належали до імперського істеблішменту.

Але вони обрали для себе не реставраційний «білий» проект, а зробили спробу побудувати демократичну українську державу. В цьому їм довелось зіткнутися з протидією (за певними винятками) того українського середовища, що сформувалося по партійних українських гуртках ще з передреволюційних часів.

Жодна інша тематика так, як історія Гетьманату, не допомагає настільки рельєфно виявити ірраціональні установки українських істориків.

Чого лише варте визнання єдино справжніми героями української історії петлюрівців, силами яких була зруйнована Українська держава Скоропадського. Їх патріотизм бачиться у спротиві наміру Скоропадського увійти у федерацію із небільшовицькою Росією. Але ж історики не можуть не знати історію підготовки повстання проти Скоропадського, яка була вповні розгорнута задовго до сумнозвісної Декларації про федерацію. Безумовно, відомий і той факт, що саме відомостями про підготовку повстання й була спровокована поява Декларації. Тому частина провини за її появу лежить і на діячах, що готували повстання.

Але такі наслідки протестної активності найчастіше не отримують тавра антиукраїнських. Навпаки. Такі оцінки свідчать, звісно, про некритичну солідаризацію того чи іншого науковця з повстанцями, і саме нею зумовлені.

Також дуже дивним є поширений закид діячам Гетьманату у їх нібито роздвоєній лояльності – українській та російській водночас. Цей закид застосовується, наприклад, щодо самого П.П.Скоропадського та прем’єр-міністра Ф.А.Лизогуба.

Лояльність до іншої країни є річчю взагалі сумнівною. Так, в перебігу Російської революції не можна було бути просто лояльним до Росії: питанням розстрілу було висловлення лояльності або до більшовицької Росії (уособлюваної Леніним та Троцьким, ширше – більшовицькою партією), або до Білого проекту реставрації тієї ж Росії (уособлюваної Денікіним та Врангелем, ширше – білим офіцерством).

Лояльність вимірюється сприйняттям чи несприйняттям легітимності владних повноважень певної елітної верхівки, що є при владі чи хоча б заявляє свої права на владу (в класичному варіанті – суверена).

Читайте також: Чи стане Україна країною-стартапом?

Отже, чи варто оцінювати міру проукраїнської лояльності Скоропадського та Лизогуба, коли сама проукраїнська лояльність має бути виміряна лояльністю до Гетьмана та його кабінету?

Причина таких закидів – в нерефлексованій установці, що єдино легітимним суб’єктом української політичної історії були кола партійних українських діячів, чиї зв’язки були скріплені довгим перебуванням у фактичному підпіллі в Російській імперії. Ці кола здебільшого сповідували відразу до еліти (в чому мав виражатися демократизм). Лояльністю до цього кола, як можна трактувати думку поважних науковців, й вимірюється проукраїнська орієнтація (версії, що тут йдеться про лояльність до старовинної козацької держави, видається зовсім уже фантастичною).

Історики, на жаль, не завжди можуть абстрагуватись від суперечки досліджуваних ними персонажів щодо того, яка елітна чи контрелітна група реально представляла українські інтереси, і, нехай несвідомо, прагнуть стати по певний бік цього задавненого протистояння. Хоч найпереконливішими аргументами щодо слідування українським інтересам мали би бути продуктивність роботи з розбудови українських державних інститутів і стабільності грошової системи, впровадження української освіти, дипломатичне визнання держави у світі, здійснення кроків з національної консолідації, діалог з опозицією. А Скоропадський все це робив, не уникаючи й діалогу з опозицією.

Та якщо йому дійсно належить страшна (і визнана ним пізніше) помилка ухвалення Декларації про федерацію, в цьому жодним чином не можна винуватити Лизогуба. Він не підтримував проросійських заяв і не увійшов у проросійський кабінет С.М.Гербеля, створений у зв’язку з виходом Декларації про федерацію. Його діяльність належить до попереднього періоду історії Гетьманата.

Можна було б іще зрозуміти, якби діячів Гетьманату звинуватили у лояльності кайзерівській Німеччині. Остання, разом з Австро-Угорщиною, певною мірою обмежувала суверенітет Української Держави протягом 1918 року. Та якби не німці, більшовицька навала не просто обмежила би суверенітет України, але знищила би його шляхом терору і хаотизації.

Нестача власних, українських сил для захисту від агресії була об’єктивною реальністю. Серед визначальних причин була не лише розкладова агітація більшовизму, але й переоцінка власного потенціалу діячами УНР, що не мали ані відповідної компетентності, ані здатності домовлятися з тими, хто нею володів. Від державної еліти очікують рівно протилежного – тверезої оцінки власних сил і вміння досягати вигідних союзів.

Національні еліти потребують визнання еліт світових, і без цього визнання їхня місія навряд чи можлива. Відтак вони мають добре розумітися з елітами інших країн, не гірше, ніж зі своїм народом. Цю пілюлю підсолоджує хіба усвідомлення, що бути прийнятим в клуб еліти це означає передовсім бути прийнятим серед західних еліт. Вони або визнають нового члена клубу за свого, або ні. Владна еліта Гетьманату доволі позитивно була сприйнята у цьому транснаціональному клубі, свідченням чого були її дипломатичні успіхи.

Наполеону, скажімо, так і не вдалося вповні довести, що він у цьому колі «свій», не дивлячись на військові успіхи і докладені зусилля. Отже, не силою це досягається. Причини такого визнання так само ірраціонально-габітуальні, як і принципи гуртування у середовищі контреліт.

Нижчі форми організації не розпізнають складніших форм, лише рівні визнають рівних. Інтелект не розпізнається буденною свідомістю. Філософ розпізнає філософа, а от таксист – не обов’язково, натомість без церемоній розкаже, що він сам «у душі філософ» – хоч і Канту з Гегелем, якби довелося підвозити! Промокашка з відомого фільму може оцінити музиканта лише за способом виконання «Мурки». Такою алегорією хотілося би притлумити інтелектуальну самовпевненість українців, з яких кожен традиційно вважає себе найрозумнішим. Чи, принаймні, достатньо розумним, щоб дати раду такій дрібниці, як державні справи. Насправді це виявиться складнішим, ніж здається.

Право називатися контрелітою – це почесне право, яке належить лише пасіонарним та шляхетним особистостям. Українські контреліти являли зразки жертовного ентузіазму окремих осіб і навіть структур, які тримали удар імперії. В підпіллі, через трагедії та випробування вони утримували українську політичну традицію від розкладу. Роль цих осіб і структур у самовизначенні українців не підлягає сумніву.

У часи репресій їхні мережі йшли в підпілля, у часи політичної лібералізації вони виходили назовні, але ніколи не переносили своєї активності повністю у публічну площину. З катакомбним існуванням важко зжитися, але так само важно і відмовитися від звичок, вироблених під час такого існування. Показником цього є уперта відданість українських гуманітаріїв, передовсім істориків, цьому катакомбному габітусу і дискурсу.

У гуртках, і навіть у найбільш ефективній формі самоорганізації контреліт – орденах, – існує відраза перетворення в еліту. Що ж, історія бунтівних гуртків та орденів багата, але вона передовсім багата на трагедії.

Контреліти, як показує досвід, не закріплюються при владі, якщо не змінюються і не набувають рис справжньої еліти. Іноземні еліти, які мають за собою потужні традиції, як неодмінно знесуть самозванців. Засоби можуть бути застосовані різні: пряма окупація чи маріонетковий уряд, розчленування чи хаотизація. Щоправда, через геополітичні обставини контреліти можуть певний час лишитися поза увагою справжніх суб’єктів світової політики. Якщо контреліта змарнує цей час – історію писатимуть її переможці.

Українська контреліта не робить дієвих кроків, аби стати справжньою елітою. Вольової звитяги у неї достатньо. Висока моральність і неутилітарність мотивацій також зустрічається. А от з чим проблема – то це із критичною рефлексією. Неодмінною, обов’язковою установкою еліти є примат інтелектуалізму. Критичної рефлексії для таких людей ніколи не буває забагато. Коли хтось закликає до спрощення – це точно не еліта! Коли хтось заявляє зневагу до теорії – це не еліта!

Контреліта може перетворитись на еліту, лише перейнявши ці установки безпосередньо від «справжньої» еліти. Але це означає піти в науку до тих, хто був чи є при владі, хто отримав досвід і може його передати, кого можна назвати елітою без натяжки. І, як на мене, краще піти в науку до Скоропадського, аніж до компартійної еліти, представників російської чи будь-якої іншої імперської традиції.

Альтернативою походу в таку науку може стати лише новий похід у підпілля. Привабливий він лише тим, що не вимагає від своїх адептів змін.

Ольга МИХАЙЛОВА, для UAINFO