Неповоротка державна система погано спрацьовує в багатьох сферах, яких торкнулася війна. Вона пробуксовує навіть там, де все стабільно багато років, що вже казати про ситуацію форс-мажорів, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова 

Функції евакуації людей із небезпечних зон, пошуку житла та всебічної допомоги переселенцям, допомоги армії та лікарям довелось брати на себе громадянському суспільству. І цей феномен доводить, що в Україні суспільство вже переросло скам’янілу систему, що залишилась від Радянського Союзу, де вона була головною, а інтереси людини – вторинними. Але час плине, і зараз дуже важливо не застрягнути в тотальному волонтерстві, а вимагати від держави відповідати на ті виклики, які ми отримуємо у зв’язку з війною.

Добре, що в нашій країні вже не піддають обструкції всіх, хто потрапив у полон, як це було в минулу велику війну. Але про те, щоб розробити систему підтримки колишніх полонених, наразі навіть не йдеться. Бо, на жаль, державі досі вигідніше не бачити проблеми, не витрачати на вирішення сил і грошей, але водночас втрачати соціально активних людей, що на все життя залишаються сам-на-сам із наслідками полону. "Ми ж не в Америці", – відповів якось в інтерв’ю на моє питання про психологічну допомогу молодий хлопець із бахмутської поліції, який 2014 року разом із колегою потрапив в підвали Горлівки. Тричі виведений на розстріл, підданий тортурам і психологічним знущанням, він самотужки боровся зі своїми спогадами й емоціями. Тіло вдалося більш-менш “підлатати”, з думками та висновками доводиться якось жити.

“Незважаючи на серйозність проблем, з якими зіштовхуються або можуть зіштовхнутися особи, звільнені з незаконних місць позбавлення волі, на сьогодні відсутня державна програма медичної та психологічної допомоги постраждалим від насильства в місцях несвободи. Так, із числа опитаними організаціями-членами Коаліції респондентів, що перебували в незаконних місцях несвободи, лише 28 % звернулись за медичною допомогою за місцем проживання, і тільки в зв’язку з конечною потребою”, – написано в звіті організацій-членів коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, що був оприлюднений в 2017 році.

Читайте также: Бойовики вирішили штучно збільшувати кількість заручників

Хтось скаже – ну ось, 28% же отримують допомогу, в чому ж проблема? Можливо, іншим взагалі,не треба жодної допомоги? Але якщо розібратися, більшість з тих, хто становить ці відсотки – ті, хто після тортур і знущань потрапив в психіатричну лікарню. Тобто їхня психіка не витримала навантаження, людина опинилась на межі. На жаль, у багатьох випадках, назавжди. І хто знає, можливо, когось із них іще можна було врятувати від важких наслідків, якщо б допомога прийшла вчасно, коли біль іще був гострим, а не перетворився на хронічне жахіття. Тому для роботи з цією категорією людей не досить дільничного терапевта: люди повинні знати, куди їм звернутися за кваліфікованою індивідуальною допомогою без зайвого розголосу. Її повинні запропонувати всім, хто пережив полон. Не секрет, що одним із найважчих наслідків, з якими живуть колишні полонені, – це спогади про сексуальне насильство. Зі 280 інтерв’ю, які зібрали правозахисники, в кожному третьому йшлося про різні форми насильства: зґвалтування, примусова проституція, примусова стерилізація, ушкодження органів, примусове оголення та публічний показ у такому вигляді, пошкодження утроби вагітної жінки, приниження та погрози сексуального характеру. Зрозуміло, що люди не підуть про це розказувати і просити допомоги. Але вони мають право її отримати з повагою до своєї гідності.

Серед моїх знайомих є ті, хто перебував у полоні. Здебільшого це люди з Донбасу: проукраїнські активісти чи представники держслужб і правоохоронці, що не зрадили присязі. Знаю про декількох бізнесменів, який забирали в полон задля отримання викупу. На жаль, є родини, де так і не знають про долю своїх рідних, які зникли під час окупації чи бойових дій. Як серед військових, так і серед цивільних. Більшість із них постраждала ще в 2014 році, коли отримати психологічну чи будь-яку іншу допомогу вони мали можливість тільки від волонтерських організацій. Але частіше – від пляшки горілки, що, на жаль, призводило до відповідних наслідків. Чи знаю я хоча б один приклад, коли людина отримала хоч якусь державну допомогу як постраждала піж час військового конфлікту? Юридичну, медичну, психологічну... Це залежить від того, що вважати допомогою. Одному з полонених, якого забрали з робочого кабінету, наприклад, відмовили в призначенні професійній пенсії з інвалідності, яку він набув у полоні.

Бо забрали його, коли він був міліціонером, а зараз, мовляв, у нас поліція. Іншого потайки переправляли через лінію зіткнення, коли спецслужби викрали з підвалів Горлівки, а довідку переселенця не дали: не було позначки, що він колись перетинав КПВВ. Ось така поки що допомога... Знаю приклад, коли чоловіка звільнили з роботи, бо він потрапив у полон. І довести щось, щоб поновитися, він не зміг: ну не питав він довідки у терористів, коли його вивозили в багажнику машини, бо за нього мати заплатила всі гроші, зібрані з близької та далекої рідні. Хтось уже три роки приймає заспокійливе, бо досі кричить по ночах, і ніяковіє, коли бачить перед собою незнайомців. У когось зруйнована родина, бо ніхто не допоміг розібратися, як людині співіснувати з іншими та довіряти світу, після того, як вона бачила, що з сусіда по підвалу знімали шкіру живцем. А дехто потайки їздить лікуватися в столицю від нервових зривів, бо якщо дізнаються на роботі – виженуть. І навіть, якщо наслідки не такі помітні на перший погляд, це зовсім не значить, що людина не потребує посиленої уваги з боку держави.

Читайте також: Різдво в Парижі: мочити ворога в будні й свята

Можливо, хтось думає, що проблема стосується дуже обмеженого кола людей, тому з нею впораються й волонтери, які заснували міні-реабілітаційні центри чи бази відпочинку та підтримки в різних куточках України. У тому ж звіті коаліції громадських організацій зазначено, що тільки за даними з відкритих джерел, було звільнено з полону приблизно три тисячі осіб. Але людей, які насправді є жертвами насильницьких дій, у рази більше. Це й ті, кого звільняли в 2014 році неофіційними засобами (за гроші, за допомогою волонтерів, добробатів, рідних і навіть криміналітету), і які не потрапляють у жодну статистику. Але не стають від цього менш вразливими та потребуючими підтримки. І родини зниклих без вісті й тих, хто повернувся. Наразі навіть члени сім’ї військовополоненого не отримують державних виплат у випадку, коли вони були на утриманні людини, що зникла. Навіть алгоритм пошуків зниклої людини в нас досі не скоригований: людей шукають, начебто вони кудись поділися в мирний час.

"Відсутність точних даних щодо кількості осіб, зниклих без вісті, є одним з наслідків прогалин у законодавстві України. Зокрема йдеться про необхідність прийняття спеціального закону, який би унормував питання координації між державними та недержавними структурами задля встановлення місцезнаходження зниклих без вісті осіб. 22 листопада 2016 року народні депутати України подали законопроект, зареєстрований у Верховній Раді під номером 5435 "Про правовий статус осіб, зниклих без вісті". Але цей закон не містить важливих положень щодо попередження практики насильницьких зникнень, ризик яких є вкрай високим на території, де відбуваються бойові дії", – впевнені громадські діячі.

Зараз, коли всі чекають на великий обмін полоненими, найважливішим здається нарешті звільнити хоча б частину людей з підвалів та катівень. Це справді дуже очікувана подія. Але держава, яка за три роки війни так і не спромоглась на реальну програму підтримки особам, що побували в полоні, хоча б зараз повинна зробити це негайно. Ратифікувати Європейську конвенцію щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, скоригувати алгоритм пошуку зниклих людей, і на законодавчому рівні закріпити надання безкоштовної медичної, психологічної та юридичної допомоги людям, які стали жертвами насильницьких дій в ході війни. Бо звільнити – це перше. Далі – подбати, надати підтримку, на державному рівні сказати: "Тобі є на кого розраховувати". Бо інакше більшість із них так і не повернеться з того полону до родини, роботи, суспільства. Навіть якщо отримають фізичну свободу.