Є люди, у яких турботи ніколи не закінчуються. Щойно одну проблему розв'язали, одразу виникає нова.

Втім, це відчуття, як правило, не відповідає дійсності і виникає через одну дивну властивість нашого мозку. Чи можна її позбутися?

Чому деякі проблеми продовжують отруювати нам життя, хоч би як сильно ми не намагалися їх вирішити?

Дослідники вважають, що причина – в особливості функціонування нашого мозку. Що більш рідкісним стає певне явище, то більше ми звертаємо на нього увагу.

Уявіть собі таку ситуацію. Мешканці одного району зібрали групу волонтерів, щоби стежити за порядком і допомагати поліції викривати злочини.

Читайте також: Краще промовчати: сім ситуацій, коли чесність шкодить

Нові члени патрульної команди зазвичай дзвонять у поліцію, коли бачать ознаки серйозних правопорушень, як-от напад на людину або пограбування.

Припустимо, що їхні зусилля дали плоди, і рівень злочинності в районі помітно знизився. Що тепер робитимуть патрульні? Вони розслабляться і припинять викликати поліцію так часто, як раніше?

Чи почнуть вважати "підозрілими" ситуації, які раніше, на тлі серйозних порушень, такими не здавалися? Приміром, перехід вулиці на червоне світло чи безцільне блукання вулицями.

Можна пригадати чимало інших прикладів того, коли проблеми ніколи не зникають, тому що люди змінюють свою думку про те, що саме вважати проблемою.

Психолог Девід Леварі та його колеги вирішили з'ясувати, чому і коли люди потрапляють у таке замкнене коло постійних неприємностей, і як запобігти цьому.

У пошуках неприємностей

Щоби з'ясувати психологічний механізм цього явища дослідники провели експеримент. Вони запросили в лабораторію групу добровольців і попросили на згенерованих комп'ютером фотографіях визначити тих людей, хто виглядав "загрозливо".

Вчені ретельно розробили зображення - від облич, що виглядали дуже небезпечно до абсолютно "невинної" зовнішності.

Експеримент показав цікавий результат. Хоча в кожному підході людям показували дедалі менше "загрозливих" особистостей, вони все одно виявляли однакову кількість небезпечних осіб.

Схоже, вони просто змінювали своє уявлення про загрозливу зовнішність, вишукуючи підозрілі риси й у тих обличчях, які спочатку здавалися їм цілком невинними.

"Загроза" виявилася не постійною категорією, і як також дізналися вчені, залежала від кількості небезпечних ситуацій, в які люди потрапляли останнім часом.

Схожим чином люди визначають й інші ситуації, необов'язково пов'язані із небезпекою.

В іншому експерименті дослідники запропонували учасникам ще простіше завдання: назвати, які крапки на екрані буди синього кольору, а які фіолетового.

Коли синіх крапок ставало на екрані менше, учасники експерименту починали відносити до синіх і ті крапки, які спочатку здавалися їм радше фіолетовими.

Вони продовжували так робити, навіть коли вчені попереджали їх, що число синіх крапок зменшиться, або коли пропонували грошову винагороду за точність і послідовність визначення кольору.

Результати експерименту свідчать, що така поведінка є певною мірою підсвідомою - інакше люди, сподіваючись отримати приз, не змінювали б свою думку щодо кольору крапок.

Можливо, це - просто наслідок недосконалості нашого зору, подумали вчені і провели ще один експеримент, не пов'язаний із зоровим сприйняттям.

Вони запропонували учасникам прочитати описи різних наукових досліджень і вирішити, які з них були етичними, а які - ні.

Дослідники були впевнені, що з моральними судженнями люди виявлять більшу послідовність, ніж з кольорами та загрозливими обличчями, але вони помилися.

Так само, як і в попередніх експериментах, учасники поступово розширювали рамки того, що вважати неетичним. Коли число неетичних досліджень почало зменшуватися, люди ставали дедалі жорсткішими суддями того, що вважати морально припустимим.

Постійне порівняння

Але чому так відбувається? Дослідження з когнітивної психології та неврології свідчать, що така поведінка є наслідком того, як наш мозок обробляє інформацію. Ми постійно порівнюємо те, що бачимо в теперішній момент, з нашим останнім досвідом.

Так, замість того, щоби об'єктивно визначити, наскільки загрозливим є певне обличчя взагалі, ми робимо висновок щодо його небезпечності, порівнюючи його зі щойно побаченими іншими зображеннями.

Виявляється, нашому мозку набагато легше порівняти схожі речі, ніж винести загальну абсолютну оцінку.

Подумайте, наприклад, наскільки простіше запам'ятати, хто з ваших двоюрідних братів чи сестер вищий, ніж пригадати точний зріст кожного.

Можливість покладатися на відносні порівняння в багатьох життєвих ситуаціях, вочевидь, розвинулася в нас в ході еволюції.

Адже такі порівняння не вимагають від нашого мозку великих зусиль і водночас дозволяють орієнтуватися в навколишньому середовищі.

Відносні порівняння іноді чудово працюють. Наприклад, коли йдеться про вишуканий ресторан. Заклад, який вважатиметься вишуканим у Парижі в штаті Техас, вочевидь, оцінили б цілком інакше у Франції.

Утім, чи можна якось протидіяти цій властивості нашого мозку?

Дослідники радять: коли ви ухвалюєте рішення, для якого важлива послідовність оцінювання, визначте свої критерії якомога чіткіше.

Наприклад, якщо ви вирішите патрулювати район з метою допомогти поліції, складіть список того, які саме порушення вважати злочином.

Інакше, ви можете закінчити тим, що викликатимете поліцію щоразу, коли хтось вигулюватиме собаку без повідка.

Читайте також: Як впоратися із самотністю: поради психолога

Проте існують й більш серйозні ситуації, в яких послідовність суджень має життєве значення.

Чи то лікарський діагноз, чи то фінансові інвестиції - сучасній людині доводиться ухвалювати чимало непростих рішень, в яких послідовність суджень має першочергову важливість.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram