«Ми – бідні люди з поганою освітою», – сказала мені подруга. Я спочатку запротестувала. А вона запропонувала перерахувати в нашому оточені людей, які мають вищу освіту і працюють за спеціальністю.

Почали згадувати й рахувати. Узяли найближче оточення з рідних і друзів. Вийшло 30 людей. Із цієї кількості лише троє працюють за спеціальністю, яку здобули у виші. Ще двоє мають роботу, дотичну до отриманої професії. Наприклад, лікар працює у фармакологічному бізнесі.

А всі інші працюють або виконують роботу, яка не має нічого спільного з п’ятьма роками навчання.

Колись у мене була дискусія з істориком Ярославом Грицаком. Якраз із приводу того, що в нас багато людей навчаються в університетах й інститутах. Пан Ярослав стверджував, що нічого поганого в тому немає, бо навіть знаходження у виші, у певній атмосфері й у певному середовищі впливає на людей позитивно. Я з того часу, якщо чесно, так і не визначилася, добре це чи погано, коли велика кількість людей в Україні мають вищу освіту, а за фахом потім не працюють. Але час і кошти вже витрачені. Чиєсь місце вже зайняте.

Знайома британка каже: «Ну, у вас у країні не так, як у нас. У нас купа людей безграмотних».

На моє німе здивування пояснює: «У Британії лише 76 % людей уміють читати й писати, а у вас була тотальна боротьба з неграмотністю свого часу, тому це вміють усі».

Я пішла перевіряти її слова. Знайшла: понад мільйон дорослих жителів сучасної Великобританії фактично не вміють ні читати, ні писати.

Тобто – у нас усе краще? Але чому тоді Лондон – банкова столиця світу, а Київ – ні?

Читайте також: Один із головних викликів нашого століття

Свою вищу освіту я здобула в 1992 році. Київський національний університет, факультет журналістики. Якщо чесно, атмосфера навчання була набагато цікавіша, аніж саме навчання. Безкінечні історії — журналістики, української, російської, зарубіжної літератури тощо. І трохи було спеціальності.

Словом, якби я не почала працювати, то після вишу навряд чи змогла б зразу й повноцінно це зробити. Теоретичні знання були досить відірвані від дійсності.

До речі, диплом у мене спитали двічі – тоді, коли я влаштовувалася на державну службу. Усі інші редакції, де я працювала, цікавило багато дечого, окрім диплома.

Тому коли я зараз чую, що хтось збирається на факультет журналістики, щиро прошу: не робіть цього! Із часів мого навчання багато що змінилося, але диплом журналіста – це відсутність освіти. Не потрібно п’ять років для того, щоб стати журналістом. Потрібна інша базова освіта – математика, біологія, історія, філологія, що завгодно. І максимум один рік у виші, а ще краще кількамісячна школа журналістики, де вас навчать практичним навичкам і дадуть базові знання.

Знання, які студенти отримують у наших вишах, застарівають уже на момент закінчення навчального закладу. Структура здобуття освіти змінюється. Учні в школах часто вміють шукати інформацію і знаходять її набагато швидше, аніж учителі з великим досвідом.

Багато хто з нас має справді погану освіту, отриману 20-30-40 років тому. Зокрема й технічну. Хоча мені часто розповідають про те, як у нас серйозно готували технарів. Може, і серйозно, але якщо виходити з того, що нас оточує, то не дуже, сказала б я.

Ми маємо зрозуміти, що вчитися треба все життя. Що підвищувати свій рівень варто не лише під час переглядів ток-шоу. Що критичне мислення з’являється після того, як з’являється мислення.

У нашій країні знецінюється розум. Звідси і фрази, які лунають із приводу й без: «а ти що, найрозумніший, чи що?», «якщо ти такий розумний, то чому ти такий бідний?», «читати книжки й дурень уміє, ти краще зроби».

Ми маємо катастрофічно низький освітній рівень випускників сучасних вишів. Тому що старе устаткування, тому що низький кваліфікаційний рівень у більшості викладачів, які вчилися ще за часів Радянського Союзу. Якщо не в виші, то в школі точно. Тому що на освіту в нас досі витрачається мало коштів. Тому що вітчизняні олігархи радо підтримують вартісні телевізійні канали, а не будують університети. Не бачать сенсу олігархи вкладатися в розумне населення – чим тупіші, тим краще маніпулювати, вливати у вуха різну фігню, тому телевізор важливіший, аніж університет.

Читайте також: У нашій країні майже не прийнято говорити чи дискутувати на теми психічного здоров’я – Казанжи

Давайте подивимося на статистику. В Україні діє 652 вищих навчальних заклади, де навчаються 1,5 мільйона студентів – дані Державної служби статистики на початок 2018 / 2019 навчального року. У 2018 році вищі навчальні заклади країни випустили 413 тис. фахівців. Я не знайшла статистики, куди вони поділися. І, думаю, такої статистики не існує.

А що у Франції, наприклад? Там 80 університетів і близько 300 вищих шкіл. До речі, цікава особливість навчання у Франції – можливість вільно переходити з одного університету в інший протягом усього періоду навчання на споріднену спеціальність без складання іспитів. Переважну більшість вишів у Франції фінансує держава, а це означає, що студент вносить тільки номінальну платню за навчання, яка коливається в межах 200-400 євро на рік і залежить від рівня навчання. Зокрема і для іноземців. Але при цьому більшість бізнес-шкіл – приватні. Один навчальний рік для іноземного студента там обійдеться у 15 тис. євро.

Система німецької вищої освіти складається з 379 вищих навчальних закладів – це державна система, і фінансується вона державою. Існує невелика кількість приватних освітніх установ, проте в них навчається менше, ніж 5 % від загального числа студентів.

В Італії університетський сектор складається з 94 вишів (у тому числі, 60 – державних, 17 приватних, 6 вищих шкіл, 11 лінійних, які спеціалізуються на навчанні онлайн).

Цей ряд можна продовжувати. Тенденція очевидна: ми маємо більше університетів, аніж у багатьох європейських країнах, разом узятих. Рівень нашої освіти викликає багато запитань. Починаючи від устаткування та якості викладацького складу, і закінчуючи побутовими умовами для студентів.

Я знаю, що докладаються зусилля реформувати цю неповоротку і складну систему. Я знаю, що чиниться шалений спротив. Вище навчання не має бути масовим і легкодоступним. Не може бідна країна дозволяти собі так бездумно тринькати гроші. Зокрема з кишень батьків, які роблять усе, щоб чадо вступило до університету, бо «так прийнято», «що люди скажуть», «усі йдуть вчитися у виш, а мій що, гірший?», «одна дитина – і ми все зробимо, щоб був диплом».

У більшості наших вишів здобуття освіти дорівнює чатуванню в черзі за дипломом.

Я досі ніде не бачила підрахунків, скільки і яких спеціалістів нам потрібно? Які професії відійдуть у небуття вже найближчим часом і на які спеціальності буде попит? Які прогнози на ринках праці? Чи є можливість перекваліфікуватися? На кого й де?

Розумним і талановитим держава (ми всі, наші податки) має покривати витрати – від навчання, підручників і до проживання в гуртожитках та щомісячної стипендії.

А всі інші просто не мають іти у виші. Для них потрібно створювати систему швидкого отримання знань та практичних навичок – із тим, щоб після відповідних тестів видавати ліцензії, які дозволятимуть працювати в усіх сферах життєзабезпечення, де непотрібна вища освіта.

У державі розвалена система профтехосвіти. Так, це факт. Може, і не варто її відновлювати? Може, варто створювати інше?

Читайте також: Почему классическая система образования устарела

У Канаді, наприклад, вам не дозволять нічим займатися, перш ніж ви пройдете фахове навчання, складете тести й отримаєте ліцензію. Її потім треба буде ще підтверджувати. Це стосується масажистів, майстрів із манікюру, електриків, сантехніків, будівельників тощо.

Підхід такий: ти маєш теоретично і практично добре знати ту сферу, у якій збираєшся працювати. Твої знання підтверджують тести. У багатьох сферах ти можеш складати їх лише двічі. Третього разу не буває. Двічі не склав – ідеш ще раз учити те ж саме. І знову за це платиш гроші. Після тестів отримуєш ліцензію – це необхідний базовий рівень. І без нього ти ніколи не знайдеш собі роботу.

Дотримання таких умов – це твоя особиста безпека й безпека тих, задля кого ти працюєш.

Держави, які проходили таку трансформацію, як у нас, добре засвоїли один простий урок: громадян своєї країни треба гарно вчити, добре їм платити за роботу й суворо питати в разі необхідності.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram