П’ять років тому в Україні оголосили про початок проведення антитерористичної операції. Згодом АТО стало просто абревіатурою. Це була війна. І залишається нею.

Як усе починалося, нам розповів військовослужбовець 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Дмитро. Це – його монолог.

«Не пам’ятаю, щоб 14 квітня нас хтось вишикував і сказав: «Панове десантники, в Україні почалася антитерористична операція». Наша бригада на той час перебувала в Амвросіївці на Донеччині. І якщо на початку березня ми просто стояли на блокпостах, контролювали дорогу та перевіряли автівки цивільних, то у квітні почалися перші обстріли. Вночі з посадок по нам стріляли з автоматів, а потім – дуже різко – все це стало повноцінними бойовими діями.

Та, по суті, для нас АТО розпочалася у березні 2014 року, хоча її ще не було офіційно оголошено.

Читайте також: Проміжні підсумки російсько-української війни на Донбасі

Наш батальйон мав здійснити марш своїм ходом на Донеччину, щоб посилити там кордон з Росією. Це ми робили близько трьох діб. Проблеми почалися, як тільки ми зайшли в Донецьку область. Ми пересувалися зазвичай польовими дорогами, уздовж посадок. І там постійно з'являлося скупчення людей, які намагалися блокувати рух. Відчувалося, що це було добре організовано. Молоді і більш дорослі люди, як тільки бачили колону українських військових, кидалися під першу машину, тримали її руками, падали під колеса, обступали з усіх боків, починали розповідати солдатам, що ті нібито «їдуть їх убивати».

Що робити в таких випадках, тоді ніхто не знав. Ми сплигували з машин, за руки хапали цих людей, відкидали з дороги і їхали далі – та й по всьому. А на привалах часто біля нас зупинялися машини з молодиками кримінального вигляду, які також були дуже агресивними.

Коли ми стояли на блокпостах в Амвросіївці, то нам телефонували рідні, розповідали про обстановку в Донецькій та Луганській областях, про те, що відбувається захоплення адмінбудівель.

У середині березня я потрапив до ППД. Частина бригади залишилася в Амвросіївці, а окремі підрозділи, які складалися з мобілізованих першої хвилі, відправляли на охорону баз зберігання боєприпасів та техніки. І в одне з таких відправлень у середині березня стався інцидент. Наших військовослужбовців доправили на одну з баз до Бахмуту (тоді - Артемівськ). На той час навколо міста вже з’явились блокпости незаконних формувань, щоправда, у молодиків, які там стояли, замість зброї ще були бити та палиці. Так от, на цьому блокпості автобус з нашими військовими розгромили: повибивали вікна, попроколювали шини. Солдати дістались до бази пішки і почали чекати команди. Тоді стало зрозуміло, що машина з військовими безперешкодно в місто заїжджати не може. Треба було звідти якось виводити наших людей. Тому я вирушив у місто, щоб змінити старшого групи та по одному відправити військових до ППД. Переодягнувся в цивільний одяг, форму і військове посвідчення заховав подалі в сумку і маршруткою поїхав до Артемівська. База стояла в місті, і коли ми виходили купити сигарет або води, місцеві нам казали: «О, військові, ми вас завтра будемо штурмувати». І так кожного дня. Закінчилося тим, що наприкінці березня вночі таки відбувся штурм військової частини.

Читайте також: "А то Путін нападе": чому всім нам варто позбутися цього мему

Пам’ятаю, прокидаюся вночі та чую одиночні постріли. Це невідомі стріляли по ліхтарям, щоб настала темрява. На території частини стояла БРДМ, її почали закидати гранатами. Ми стріляли у темряву, по нам також. Пізніше, коли все закінчилось, приїхав спецназ… Солдатам передавали цивільний одяг, пересилали його поштою, і всім поступово вдалося виїхати назад до частини.

Ми всі прекрасно розуміли, що будуть масштабні бойові дії. Наприкінці квітня – початку травня й почалися перші серйозні протистояння. Як тільки стало зрозуміло, що є НЗФ, у них є зброя і вони є ворогом, почалася АТО і наші наступальні дії. Переважно тоді ми знищували блокпости противника.

Якщо пригадувати наші перші серйозні бої, то можу сказати, що це було потрапляння колони під кулеметний обстріл по дорозі до Шийковки та штурм ворожого блокпосту поблизу Ямполя (там тоді було багато поранених і загиблих).

Тоді кожному з нас було неважливо, чи платять тобі «атошні», чи дадуть УБД. Все було просякнуте патріотизмом та бажанням допомогти побратимам».

Сьогодні герой цього монологу знову на Донбасі. Як і тисячі військовослужбовців, які п’ять років поспіль боронять нас від ворога на передовій. Підтримати свою армію може кожен тут.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram