«Безсмертні полки» з часом сприйматимуться як екзотичне відгалуження української культури

...Епатажний російський журналіст Невзоров якось  заявив: «Мені геть не зрозуміло, у чому принципова відмінність гей-параду від хресної ходи віруючих?»

А далі пояснює: «І в одному й і в іншому випадку ми бачимо костюмовану пафосну ходу, яка має на меті продемонструвати певну винятковість тих, хто бере в ній участь».

Костюмовану й пафосну…

Цілком природно додати до цього переліку й так званий «Безсмертний полк», той самий, який учора вкотре вже промарширував від метро «Арсенальна» до Парку слави.

За складом учасників і антуражем він – це, дійсно, щось середнє між хресним ходом і гей-парадом (пробачте мені, ті, кого порівняння образило).Дивної поведінки літні чоловіки й жінки з товстим шаром гриму на обличчях, вдягнені в радянські гімнастерки й пілотки. Малиновий передзвін бутафорських (часто-густо) орденів. Істеричність поглядів. Рожевовощокі новітні «комсомольці» й стара гвардія  регіоналів, вітренківців і ще якихось адептів «пресвятого маршала жукова». Вишибали у чернечих рясах з портретами чужих дідів… Карнавал.

У сучасній Україні видовище для багатьох майже інфарктне. І щороку  з ним намагаються боротися.

2016 року задумали його «націоналізувати» - розставили серед «ходоків» синьо-жовті стяги. Вийшло ще гірше: ікона із Сталіним - на фоні державних прапорів.

У наступні роки намагалися «задушити» кількісно: на противагу 5 тисячам «полковиків» у центр міста вийшли 100 тисяч «червоних маків». Видовище у парку біля сталевої Матері-Батьківщини було феєричне. Але – тільки для тих, хто розділяв його пафос. «Полковики» на це й вухом не повели  - гнули своє: «Вставай, страна огромная…», «Фашизм нє пройдьот!». Позували перед стрімерами російських ЗМІ і, засвітившись, швидко розчинялися серед киян.

Праві радикали пробували розібратися по-свійськи. Нацгвардія не дала. Кисельовська телевізія була задоволена бійкою біля Вічного вогню.

Читайте також: Портников: Сейчас, в период украинского транзита власти, Путин попытается вновь дестабилизировать ситуацию

Цьогоріч письменник Андрій Курков запропонував присоромити проросійський «полк», вийшовши на вулиці Києва з «портретами загиблих за Україну на Донбасі, зниклих безвісті там же і в Криму, викрадених і захованих в тюрмах РФ українських громадян». Міністр Павло Клімкін порадив доповнити їх  портретами українців, замордованих у часи сталінських репресій.

Такий марш відбувся. А ще – українська варіація «безсмертних» від Олега Ляшка. І пародія від «Демсокири», покликана знищити прихильників «сталінської  перемоги» сміхом…

Спроби будуть і надалі. Я гадаю - марні. Бо всі вони так чи інакше мають намір поліпшити російський сценарій. А насправді - лише відтіняють його.

«Безсмертний полк», як і інші постмодерністські витвори російських креативників – це пряме копіювання брежнєвських демонстрацій 70-х років. Вони вже тоді сприймалися нами, сімдесятниками, як суто пропагандистський захід.

Нинішній ритуал (у якому ветеранів війни практично немає)  позбавлений будь-якого сенсу, окрім одного – відчути себе часткою зниклої радянської ідентичності.  Яким сріблом його не сервіруй - він таким і залишиться.

Це як косяк червоної риби, що суне проти течії на нерест. Він готовий загинути, але не змінить маршруту. Спроби цивілізувати його й додати національного дискурсу – наперед приречені.

І чекати, що все саме розсмокчеться з часом, коли відійдуть останні ветерани, не варто. І через 50 років знайдуться і «ветерани», і «діди, що горіли в танку».

Бажання показати свою приналежність до певної ідентичності іноді набуває незбагненних форм.

Сучасна людина зазвичай виокремлює себе із світу, як індивідуальність, озброєна волею і ідеєю. Але на тлі Всесвіту почувається комашкою і шукає істот подібних до себе, аби зігрітися в міжгалактичному холоді. Так творяться ідентичності – спільноти людей, подібних за походженням, культурою, релігією, світоглядом, родом занять і способом мислення.

У традиційних спільнотах  ідентичність дарується від народження і тримає людину до смерті. Сучасна цивілізована людина вільно обирає, в якій ідентичності їй існувати.

Хтось може народитися християнином, а потім перейти у іслам, чи навпаки; півжиття ходити на демонстрації під червоними прапорами, а потім знайти себе під  синьо-жовтими; спілкуватися російською – і раптом перейти на українську.

А хтось може існувати у двох і навіть в багатьох ідентичностях. Бути одночасно етнічним євреєм і політичним українцем, входити до військового братства бійців-добровольців і почуватися геєм.

І не переведуться й такі, хто народився у вільній Україні, ані хвилинки не жив у СРСР, але ностальгуватиме за ним. Чому? Може тому, що не зміг реалізуватися в своїй, традиційній ідентичності. Це природньо.

Чим далі ми відходимо від Радянського союзу, тим багатша в нашій країні палітра ідентичностей. І те, що вони є, не має нам заважати розбудовувати нашу спільну ідентичність –українську націю.

Існування багатьох ідентичностей в одній нації - завжди головний біль для консерваторів, які мислять наїждженою колією, де раз і назавжди встановлені прапорці: оце норма, а це – збочення. Де мають бути лише одна віра, один стиль одягу, одна, «правильна» версія історії.

Однорідність, писав дослідник походження націй Ернест Геллнер, необхідна в царині державних символів і державних структур, у «високій культурі»  політичної нації. Намагання ж «прошити» державну ідентичність до самих низів неминуче зіткнеться з політизацією малих ідентичностей, аж до створення ними окремих партій і спроб змінити суспільний лад.

Останні вибори поставили нас перед фактом: Україна і українці змінилися. І Хава нагіла сприймається так само часткою нашої культури, як: «Гей, наливайте повнії чари!». І дурним анекдотом на цьому тлі уже виглядають транспаранти, з якими ще три роки тому українські націоналісти переможно йшли до ВР: «Геть інородців з Кабміну!».

Нам треба давно забути такі слова як «інородець», «чужинець», «нащадки окупантів», припинити ділити громадян України на титульних і нетитульних, корінних і некорінних. Юдеї живуть на теренах України з часів Ярослава Мудрого - а може й більш давніх, бо є гіпотеза, що хозарами власне й був заснований Київ – «мать городів руських». Мусульманином, можливо, був по приїзді у Київ Володимир-хреститель (таку гіпотезу висунув історик Омелян Пріцак). І нині  у автора цих рядків є багато знайомих - етнічних українців, які прийняли іслам, здійснили хадж до Мекки і спілкуються між собою арабською – і при всьому тому вони є україномовними патріотами. І роми живуть поруч з нами з 14 століття, і ми маємо усвідомити, що той спосіб життя, який нас дратує, для них –маркер ідентичності. А етнічні угорці поряд з нами  з десятого століття. І вони мають свою мову й свою історію.

І це лише стійкі, «базові», так би мовити, ідентичності. Озирніться довкола. Сотні ідентичностей публічно демонструють свою присутність у цьому світі. І демонстрація - це прагнення вистрибнути за прапорці чужих переконань і рамки офіціозу, це крик на весь Всесвіт: ми є, і ми такі як ми є, і ми маємо право на існування.

Щоліта ми спостерігаємо хресні ходи, якими радують і збурюють нас дві православні конфесії – змагаючись: чия колона довша. І в одній, і в іншій –християни. Але кожна демонструє свою ідентичність, і ми добре відчуваємо різницю. А ще - мандрують містом з бубнами і співом кришнаїти й буддисти, відзначають свої свята  язичники-рідновіри. Влаштовують флеш-моби захисники котів, собак і арктичних білих ведмедів, велосипедисти, що борються за свої права, любителі політичного кавопиття.

Читайте також: Девятое мая взглядом внука Героя Советского Союза

 є ще екзотичні  субкультури мегаполісів, величезний загал прихильників молодіжної музики, які налякали нас, обравши Maruv делегаткою на Євробачення. Налякали настільки, що організатори скасували результати відбору.

І вже народжується нова, цікава ідентичність, яка по-модерному інтерпретує класичну українську культуру, і епатує перфомансами на кшталт «квантового стрибка» Тараса Шевченка.

І як не згадати про «гей-паради», улюблену тему усіх наших ЗМІ і явище, з яким борються наші неонаціоналісти. І ніяк не можуть побороти, бо не розуміють, що ті паради – не демонстрація інтимних стосунків, а боротьба за рівні права усіх субкультур.

Вони, ці ідентичності, існують, як живі суспільні організми - великі й малі за чисельністю, низькі й високі за культурою, субкультури, контркультури, нові глобалістичні віяння і місцеві діалекти, професійні спільноти, багаторічні й нетривкі (етноси, субетноси, консорції і конвіксії, як їх називав теоретик етногенезу Лев Гумильов).

І разом вони, як сума векторів, часто-густо протилежних (але аж ніяк не зайвих), складаються як в пазл в одну велику ідентичність – українську політичну націю. Так побудовані нації в Європі. І нікуди, як би хто не бажав, від цього не втечеш.

Москвофільство і радянолюбство, побєдобєсіє і рускоміріє – це теж її частина, як би нам не хотілося це заперечити. Соціологія щодо цього – невблаганна. Це - спадок минулих літ, який укорінився в нашому сьогоденні. Деструктивний, але й корисний водночас –як  ослаблені бактерії з сироватки для щеплень, які допомагають організму набути імунітет на випадок можливої епідемії. Він, цей спадок, жеврітиме в нашому суспільстві і в майбутньому – як такий собі андерграунд. І житиме доти, доки існує поруч Росія.

Варто не заморочувати собі голову проблемою, як його знищити миттєво, раз і назавжди. Сприймаймо його як субкультуру. За потреби – охороняймо від різкої реакції невдоволених. І тримаймо в рамках - стежмо, щоб не порушувався закон, штрафуймо за колорадки та радянську символіку (декомунізацію у нас ніхто не відміняв). Головне - не дати народитися з цієї субкультури політичним структурам, здатним розхитати державу.

Олігарх Ігор Коломойський якось сказав, що антисемітизм не такий страшний, доки він не став політикою держави. Те саме можна сказати й про тугу за Радянським союзом. Головне – не допустити представників постімперської ідентичності до влади в Україні.

…Ідея традиційної ходи, в який рідні й близькі йдуть Хрещатиком з портретами загиблих в АТО українців – загалом добра справа. Але навіщо її прив`язувати до 9 травня? Це знижує пафос. Це сприймається як противага проросійському «полку», як виклик, як елемент контрпропаганди. І бачимо уже не демонстрацію власної ідентичності, а намагання заперечити чиюсь іншу.

Оберімо для цієї ходи якийсь інший привід, День захисника України, наприклад, або ж 24 серпня (до речі, подібна колона на День незалежності збирається й іде центром Києва, як альтернатива, одразу після офіційного параду)?

У нас є смолоскипна хода 1 січня. За складом учасників, атрибутами й амуніцією це - ідентичність «юних бандерівців». Запах гасу і певної агресивності, який супроводжує колону – можливо й дратує випадкових перехожих, але для учасників маршу –це справжній драйв...

А ще –паради вишиванок. У важкі часи поразок на початку нинішньої війни це був і виклик, і пафос, і політика. А можна було б на Покрову започаткувати паради козацької і повстанської слави, де згадати героїв української історії. Або марші пластунів – із Уляною Супрун, скажімо,  на чолі…

І чим менше в таких заходах держави – тим краще, бо тим більше людей прийде за покликом душу. А не по рознарядках.

Зрештою, найяскравішою ідентичністю останніх років був Майдан. Він зібрав людей під різними прапорами, з різними поглядами і різних віросповідань. Але все це – була одна, незбагненна для стороннього ока ідентичність, яка дрімала в нас, але одного разу себе усвідомила.

Отакі різні думки народилися після подій 8 і 9 травня.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram