На думку політолога Гарвардського університету Еріки Ченовет, громадянська непокора – це не лише моральний вибір, а і найпотужніший спосіб формування світової політики, пише ВВС.

Вивчивши історію сотень революцій, які відбулися в різних країнах протягом останніх 100 років, дослідниця дійшла висновку, що мирні протести вдвічі частіше досягають своєї мети.

Щоб впевнитись в ефективності мирних протестів, українцям досить озирнутись на історію власної країни. Незалежність 1991-го, Помаранчева революція 2004-го, Революція гідності 2014-го. Хай остання і не була безкровною, але вважати її насильницькою зміною державного ладу також не можна. Зміна влади відбувалась саме завдяки громадянському протесту, а не внаслідок збройного перевороту чи іноземної інтервенції.

Те ж саме відбулось 2003 року в Грузії, коли Революція троянд змусила піти у відставку Шеварнадзе; 1989 року – в Чехословаччині; 1986 року – на Філіппінах. Класичним проявом ненасильницького спротиву стала боротьба індійців за звільнення від панування Великої Британії в середині минулого століття.

Як писав Джин Шарп у своєму творі “Від диктатури до демократії”, влада залежить від людей. Без людей жоден керівник країни – неважливо, диктатор він чи ні, – не зможе зберегти владу. Для будь якої влади необхідна легітимність; віра народу в обов’язок підкорятись їй; людські ресурси, які живлять владу своєю підтримкою; матеріальні ресурси, які контролює влада – економіка, фінанси, транспорт, засоби зв’язку тощо; можливість застосування системи санкцій і покарань з метою змусити непокірних до послуху та співпраці.

Читайте також: Головний бар'єр для реформ

Однак все це залежить від головного – визнання народом права влади на контроль всіх цих чинників. Поки народ визнає легітимність влади, доти вона є ефективною і може управляти країною. Як тільки така пасивна співпраця з правлячим режимом зникає, він послаблюється і, врешті, втрачає владу.

Джин Шарп зосередився у своєму творі на методах боротьби з диктатурами, але ті ж самі методи актуальні і в боротьбі з недиктаторськими режимами, або режимами перехідної демократії: “Якщо, попри репресії, вдасться обмежити чи закрити на достатній час доступ диктатури до джерел політичної сили, на перших порах вона почуватиметься розгубленою. Наступним наслідком, скоріше за все, буде вже очевидне послаблення сили режиму. З часом позбавлення джерел сили може повністю паралізувати режим, а в окремих випадках – призвести до його руйнації”.

Якщо екстраполювати його роздуми на протести проти дій демократичних урядів, то результат буде таким самим. Кожен уряд стикається в своїй діяльності з незадоволеними та протестами на вулицях. І часто важко віднайти межу, яка відрізняє протест вузької групи населення від дійсного незадоволення суспільства, яке сигналізує режиму: “пора йти, потрібні зміни”.

Наша країна – яскравий приклад. Протягом всіх років Незалежності не було, здається, жодного тижня, коли б хтось не протестував проти якихось дій влади. Інколи ці протести ставали дійсно масштабними, але лише тричі призводили до реальної зміни влади: в 1994-му під тиском вулиці пішов у відставку Леонід Кравчук; в 2004-му народ примусив владу визнати фальсифікацію результатів виборів; в 2014-му президент Янукович взагалі втік до сусідньої держави.

Але між цими подіями і після них були шахтарські бунти дев’яностих; “Україна без Кучми” початку тисячних; “майдани” Януковича, Тимошенко, Саакашвілі; протести проти “бариг” тощо. Це – з наймасштабніших акцій. А скільки було дрібніших? І – нічого. Отже, десь повинен бути той вододіл, та межа, за якою простий протест стає спротивом усього суспільства, що делегітимізує владу, і вона падає.

Еріка Ченовет, зі згадки про дослідження якої розпочинався цей матеріал, дійшла висновку – для серйозних політичних змін потрібна активна участь близько 3,5% населення. Ченовет визнає, що, починаючи свої дослідження, не вірила, що мирні революції можуть бути таким ж ефективними, як збройні конфлікти. Було досліджено 323 насильницькі та ненасильницькі протести з 1900-го по 2006 рік.

Протест вважався успішним, якщо він досягав своїх цілей протягом року і безпосередньо внаслідок своєї діяльності. Отже, зміни режиму за допомогою іноземного військового втручання не рахували. Результати вражають: мирні протести призвели до політичних змін у 53% випадків, тоді як насильницькі конфлікти досягли своєї мети лише в 26%. Щойно кількість учасників сягає 3,5% всього населення, успіх протесту стає неминучим.

“Жодна політична кампанія, яка досягла цих магічних 3,5% учасників на своєму пікові, не зазнала поразки”, – наголошує Ченовет.

До того ж мирні протести мають низку переваг над збройними заколотами. Протестуючі відразу завойовують симпатії опозиції та можуть розраховувати якщо не на допомогу, то бодай на співчуття як від населення власних країн, так і політиків та народів світу. До того ж мирне протистояння не потребує зброї і не руйнує інфраструктуру. Силовики – армія, поліція, служби безпеки – у таких випадках також неохоче застосовують силу та часто саботують накази керівництва.

Якщо на вулиці виходить дійсно багато людей, силовики можуть перейти на бік народу. Згадайте хоча б 2004 рік в Україні – “міліція з народом”, публічні заяви очільників армії про підтримку протесту та відмову застосовувати силу.

Звичайно, не завжди народ, який вийшов на вулиці, перемагає. 47% протестів, досліджених політологинею з Гарварду, не досягли успіху. Бо недостатньо спонтанного сплеску емоцій та просто вийти на вулицю.

Джин Шарп наголошує, що найважливішими для успіху є три чинники:

– бажання населення встановити певні межі для сили режиму; 

– відносна міць незалежних організацій та інституцій, щоб колективно перекрити джерела сили;

– відносна здатність населення утриматися від схвалення чи потурання режимові.

Інакше кажучи, все залежить від того, хто організується краще і витримає довше – влада чи опозиція. На владу грає час – вона може собі дозволити досить довго стримувати протестуючих і не реагувати на їхні вимоги, як, наприклад, зараз відбувається у Венесуелі. Опозиція ж, навпаки, потребує негайного результату – натовп емоційний, його не можна довго тримати у стані мобілізації, не демонструючи перемог.

Читайте також: ТОП-10 хиб сучасної української політики та держуправління

Але медаль має й зворотній бік – якщо протести не стихли через короткий проміжок, якщо вони розростаються, час починає грати проти влади. “Будь-який уряд може здійснювати управління доти, доки є доступ до джерел сили, який забезпечують співпраця з режимом, підпорядкування та покора населення і суспільних інституцій. На відміну від насильства, політичний спротив може позбавити уряд доступу до цих джерел влади”, – наголошує Джин Шарп.

За оціночними даними, в Україні наразі (без окупованих Криму та частини Донбасу) живе близько 42 мільйонів людей. 3,5% – це 1 мільйон 470 тисяч. Чи здатен хтось з нинішніх політиків вивести на вулиці півтора мільйони людей і досить довго там їх утримувати? Поки що, очевидно, ні. Але ні напередодні здобуття Незалежності, ні перед Помаранчевою революцією, ні ще влітку 2013-го майже ніхто не вірив, що люди вийдуть на вулиці з вимогами змін.

Ще Арістотель писав: “Олігархія і тиранія тривають менше, ніж будь-який інший устрій… Де б це не було, тиранія не довговічна”. Тиранії в нашій країні немає. Але те, що владу фактично узурпували олігархи, не є ні для кого секретом. Тому варто не забувати слів великого давньогрецького мислителя. Ні владі, ні народу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram