Лише рік залишився до початку олімпійських ігор. Ми прагнемо успіху. Спортсмени і тренери життя кладуть на вівтар перемоги. Але ми й досі живемо в системі, коли всі ці зусилля можуть бути перекреслені або зведені нанівець, навіть не вказівкою, а лише поглядом одного чиновника.

Український спорт досі перебуває у полоні старої системи управління, де бал правлять не спортсмени, тренери, спортивні клуби та федерації з видів спорту (як в усьому цивілізованому світі), а чиновники зі своїми особистими інтересами, симпатіями та антипатіями, "політичними доцільностями" тощо.

У бравурних звітах про "голи, очки та секунди" ми воліємо не бачити, що в українському спорті все більше і більше накопичуються кризові процеси.

Що конкуренція у більшості провідних для України видів спорту зменшується.

Що, навіть за наскрізь дутою статистикою, на регулярній основі спортом в нас займається меньше 14% дітей, тоді як в країнах Європейського союзу цей показник середньому складає 40%, а в деяких країнах перевищує 80%.

Ми не хочемо помічати, що собівартість занять у приватному фітнес-клубі в 2-3 рази нижче, ніж у муніципальній ДЮСШ, хоча умови для занять у перших незрівнянно кращі.

Ми продовжуємо зберігати зрівнялівку у оплаті роботи тренерів, яка позбавляє їх мотивації вдосконалювати свої знання.

Цей перелік може бути набагато довшим. Однак, якщо узагальнити, ми побачимо справжню інституційну кризу українського спорту, яка є наслідком конфлікту між радянським способом управління та принципами ринкової економіки за якими живе країна.

Тому для мене беззмістовною є дискусія про те, як має називатися головний орган країни, що опікуватиметься спортом, без від відповіді на питання: яку модель функціонування спорту ми обираємо. Без визначення чітких пріоритетів та KPI, без розмежування повноважень суб'єктів спорту.

Я з великою повагою ставлюся до зусиль багатьох людей, які в ці дні відстоюють право спорту мати власне міністерство або, хоча б, комітет.

Водночас, я впевнений, що без відповіді на фундаментальні питання організації спорту країни такі дискусії будуть нагадувати суперечки кріпаків про те, чий хазяїн кращий.

Читайте також: Стало відомо, яка країна проведе Олімпіаду-2026

Нам конче потрібна професійна та чесна розмова про сучасний стан спорту та шляхи виходу з кризи, у якій український спорт, на мій погляд, наразі перебуває.

Саме до такої розмови й закликаю усіх небайдужих.

Що ми маємо зараз

З часів Радянського союзу в Україні майже незмінною залишається радянська система спорту.

Системи не бувають добрими або поганими. Вони бувають ефективними або неефективними.

Радянська система спорту була достатньо ефективна в умовах жорсткої управлінської вертикалі, тотальної централізації влади та ресурсів в країні.

Означене стосується спорту вищих досягнень і значно меншою мірою масового спорту. Саме тому радянську систему спорту брали та беруть на озброєння країни, які тяжіють до авторитарного управління (Росія, Китай, Білорусь і т.д.).

Я не знаю жодного прикладу успішного функціонування радянської моделі спорту у демократичній країні з ринковою економікою.

В Україні радянська система спорту щоденно вступає у протиріччя з ринковими та демократичними підходами. Більше того, з розвитком демократичних та ринкових інститутів такі протиріччя стають все більш гострими.

Що треба змінити

Україна терміново потребує зміни парадигми функціонування спорту та застосування у спорті принципів, притаманних демократичним країнам з ринковою економікою.

Одним з найважливіших складових таких змін має стати перехід з системи спортивних шкіл до системи спортивних клубів.

Щоб зрозуміти шляхи такої трансформації потрібно спочатку з'ясувати спільні та відмінні риси обох систем.

За великим рахунком, це дуже схожі системи.

Обом притаманні базові ознаки:

– Присутні головні дійові особи – спортсмени та тренери.

– Організований тренувальний процес.

– Проводяться змагання.

– Відсутнє звичайне навчання, хоча часто наших іноземних колег назва спортивні ШКОЛИ вводить в оману.

Водночас, є й принципові відмінності:

– Наявність у спортивних школах, на відміну від спортивних клубів, великої кількості заборон та обмежень.

– Закладена у філософію існування спортивних шкіл тоталітарна ідеологія державного управління, яка базується на зрівнялівці, патерналізмі, диктаті та домінуванні спорту вищих досягнень над спортом масовим.

– Повна відірваність спортивних шкіл від спортивних федерацій і як наслідок, позбавлення останніх будь-яких ефективних інструментів впливу на діяльність спортивних шкіл.

Спортивні школи в Україні працюють у відповідності до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів.

Логіка цього документу базується на концепції повного державного забезпечення їхньої діяльності та спрямована переважно на підготовку спортсменів-професіоналів.

Бюджет спортивних шкіл включає у себе видатки на:

– заробітну плату тренерів, адміністративного та обслуговуючого персоналу;

– утримання або оренду спортивних та адміністративних споруд;

– придбання інвентарю та обладнання;

– проведення та участь у змаганнях, організацію навчально-тренувальних зборів;

– адміністративні витрати та інше.

Які саме потрібні зміни

Практично у кожному сегменті діяльності спортивних шкіл присутня викривлена реальність. Спробую її описати разом із пропозиціями змін.

Оскільки базово спортивні школи, по суті, і є спортивними клубами, пропонується привести їх назву у відповідність із загальноприйнятою. Це означає відмову від назви спортивна школа та перехід до назви спортивний клуб.

Однак просто змінити назву недостатньо. Необхідно змінити систему відносин і багато засадничих речей.

Засновниками шкіл можуть бути державні установи, органи місцевого самоврядування, бізнес, громадські організації, приватні особи. Однак, фінансування з бюджету можуть отримати лише державні та комунальні.

Пропоную: Зрівняти в правах спортивні клуби усіх форм власності включно з можливістю отримувати бюджетне фінансування.

Наразі видатки на утримання спортивних шкіл здійснюються за рахунок місцевих бюджетів. Більше того, бюджетна підтримка грунтується переважно на суб'єктивних показнаках і не пов'язана із ефективністю функціонування таких структур.

Пропоную: Запровадити встановлення єдиної державної мінімальної суми, яка буде виплачуватися спортивним клубам усіх форм власності за кожну дитину віком від 6 до 23 років, залучену до занять спортом, за принципом "гроші ходять за дитиною".

Зобов'язати органи місцевого самоврядування забезпечити бюджетне фінансування для спортивних клубів, розташованих на відповідній території.

Дозволити органам місцевого самоврядування збільшувати цю суму але забезпечити однакові та прозорі підходи до всіх.

Декларується, що діти відвідують спортивні школи безкоштовно. Насправді бюджетних грошей завжди не вистачає і тому практично усюди існує доплата батьків, яка іноді значно перевищує офіційне фінансування.

Така доплата здебільшого жодним чином не обліковується, що часто призводить до порушень та зловживань.

Пропоную:Дозволити спортивним клубам встановлення будь-якого розміру доплати за право займатися спортом.

Спорт вищих досягнень є важливою складовою загальної системи спорту. Його збереження є важливим.

Пропоную: Дозволити органам місцевого самоврядування запроваджувати місцеві програми заохочення розвитку спорту вищих досягнень і спрямовувати відповідні кошти спортивним клубам.

Дозволити передачу частини коштів державного бюджету, призначених на розвиток спорту вищих досягнень спортивним клубам.

Наразі контроль за діяльністю спортивних шкіл здійснюються органами місцевого самоврядування. Важко назвати цей контроль ефективним.

Водночас спортивні федерації позбавлені можливості впливати на політику спортивних шкіл, на роботу тренерів.

Також діюче законодавство встановлює жосткі вимоги до тренерів включно з вимогою спеціальної вищої освіти.

Це суттєво гальмує можливості організації груп, особливо в невеличких містах та сільській місцевості, де доволі часто адміністрації не спроможні знайти людей, що відповідають визначеним критеріям.

Водночас за бортом залишаються колишні спортсмени та зацікавлені аматори, які залюбки могли могли б набирати групи початкової підготовки.

Пропоную: Надати спортивним федераціям виключне право визначати, які саме спортивні клуби мають право розвивати відповідні види спорту.

Передати спортивним федераціям право встановлювати вимоги до тренерів з виду спорту та надавати дозвіл на їхню діяльність, встановлювати вимоги для підвищення кваліфікації.

У моделі, що існує зараз, наявна зрівнялівка щодо заробітної плати тренерів. Така система не стимулює тренерів підвищуватися професійну майстерність, гальмує прихід молоді на тренерські посади.

Пропоную: Не застосовувати єдину тарифну сітку для співробітників спортивних клубів та прибрати обмеження на комплектування груп.

Дозволити клубам платити диференційовані заробітні плати, які базуватимуться на кваліфікації тренера та фінансових можливостях спортивного клубу.

Узаконити роботу тренера на громадських засадах.

Директор спортивної школи сьогодні має майже необмежену владу над тренером, що нерідко призводить до волюнтариських рішень та зловживань.

Пропоную: Запровадити обов'язковою умовою для спортивних клубів створення наглядових рад.

Попит дорослого населення на отримання оздоровчих послуг зростає, однак, в умовах існуючих обмежень, спортивні школи не можуть цей попит задовольнити.

Читайте також: Організатори Олімпіади-2020 у Токіо показали, які медалі отримають переможці

Як наслідок, бажаючи витрачають гроші у фітнес центрах, де отримують не завжди професійні поради тренерів. Контроль за якістю роботи тренерів фітнес клубів відсутній.

Пропоную: Прибрати усі вікові обмеження для членства у спортивних клубах. Запровадити систему контролю за діяльністю фітнес клубів, співставну з системою контролю спортивних клубів.

Спортивні споруди загальноосвітніх шкіл, коледжів та вишів часто простоюють внаслідок того, що адміністрація навчальних закладів не зацікавлена пускати туди спортивні секції або створювати свої.

Пропоную: Дозволити навчальним закладам створювати власні спортивні клуби та всіляко стимулювати цей процес.

Означений вище перелік не є вичерпним, однак він дає уявлення про основний вектор змін.

Я переконаний, що перехід з однієї системи до іншої має відбуватися синхронно протягом відносно невеликого проміжку часу, оскільки існування двох паралельних систем містить великі ризики.

Такий перехід, окрім змін у нормативній базі має супроводжуватися масштабною освітньою та навчальною роботою.

Необхідно організовувати семінари з маркетингу, фандрейзингу, менеджменту, PR для керівників спортивних клубів, тренерів, представників спортивних федерацій, спортивних чиновників.

Робота має бути системною та послідовною, тільки тоді можна розрахувати на успіх.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram