Мабуть, нічого більше не характеризує забуття сутності парламентаризму в сучасній Україні, ніж дискусії про необхідність скорочення числа народних депутатів.

Річ навіть не в неадекватності двох головних аргументів (часто невисловлених): по- перше, буде менше "дармоїдів", а по-друге, легше ухвалюватимуться закони, бо зібрати 151 голос легше, ніж 226. Головне в артикульованому дискурсі: "норма представництва" як головний аргумент, те, яку чисельність виборців представляє кандидат.

Звідси логічний аргумент: 450 депутатів за 52 мільйонного населення – це нормально, а 32,7 мільйонам громадян вистачить і 300… Ніби якась "квота представництва" є самоціллю.

Читайте також: Рано чи пізно в фундаменті влади замість цеглинок будуть дірки – Рахманін

Для чого вона потрібна: щоб округи не були надто великими, тобто депутат міг вести особистий прийом виборців у розумній "просторовій доступності"? Але із "вписуванням" до тіла Конституції пропорційної системи виборів і розвитком ІТ-технологій спілкування "всіх із усіма", цей аргумент, погодьтесь, не видається переконливим.

Загалом кількість депутатів на початках європейської парламентаризму мала забезпечити не кількісне, а якісне охоплення. Парламентарів має бути достатньо, аби була можливість всебічно обговорити (фр. parler – говорити) питання й ухвалити виважене рішення.

Обговорення задля виваженого вибору – головний атрибут парламентаризму! Чим менше депутатів, що представляють широке коло відмінних інтересів, тим більше шансів пропустити при обговоренні питання повз уваги щось суттєве, важливе, значущі аспекти, які згодом можуть "вилізти боком" під час реалізації чи породити суспільні збурення. Як тут не згадати нашу улюблену мантру про "хороші закони", які чомусь не працюють...

Читайте також: Вороги й дурні при владі – це кінець держави

При цьому передбачається, що парламентські дискусії можуть переконати опонентів, змусити їх змінити позиції щодо предмета обговорення. Вочевидь, тоді можливість бути "переагітованим" є логічною умовою діяльності парламентаря та свободи його "персонального голосування" (вільного від фракційного примусу). У нас же останнє збочено тлумачиться як натискання "своїм пальцем своєї кнопки".

Саме щире нерозуміння природи парламентських дебатів як підстави для усвідомленого голосування та значущості депутатів як виразників відмінних позицій, які мають бути щонайменше заявлені й обговорені, є промовистою ознакою занепаду сучасного вітчизняного парламентаризму.

Промови народних депутатів у Верховній Раді України давно перестали бути "дебатами" в цьому сенсі, якщо взагалі були такими ( можливо, лише під час роботи перших двох скликань). Вони давно вже нікого та ні в чому й не намагаються переконати…

Подібний діагноз ставить і Френсіс Фукуяма щодо Конгресу США : "Дебати" там зводяться до послідовного висловлення своїх поглядів, спрямованих не до колег, але до аудиторії своїх активістів, які будуть просто раді покарати того законодавця, який відхилиться від свого порядку денного в результаті обговорень або глибшого знайомства з предметом" ("Політичний порядок та політичний занепад", Київ, "Наш формат", 2019, т. 2. с. 481.) . Але на Капітолійському пагорбі хоча б лунають "послідовні висловлення поглядів"…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube