Вперше за багато років Ердоган може програти вибори і вперше з 2016 року над його султанством насправді існує загроза. Причини - екстравагантна економічна політика, яка призвела до падіння рівня життя значної частини турків, руйнівний землетрус, який зламав багато планів султану Таїпу, а також складність Туреччини і її різноманітність, пише у своєму блозі  публіцист, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики Юрій Богданов, інформує UAINFO.org.

Мабуть треба пояснити дещо: я ні за кого не “вболіваю” на турецьких виборах, і ніяких різких рухів після трансферу влади, якщо такий відбудеться у відносно мирний спосіб, чекати не треба. І моя розповідь - про те, як в країні з несталою демократією, великими внутрішніми протиріччями і в умовах зростаючої економіки можна побудувати диктатуру. Яка з часом зруйнує демократичні інституції, почне нівелювати економічні успіхи. І - звісно - почне шукати союзників і “партнерів” серед людожерів.

Читайте також: У Туреччині порахували майже 99% голосів – Ердоган не перемагає у першому турі

Давайте спочатку, щоб вже не повератися до цього, чому я називаю Ердогана людиною, що будує диктатуру?

У Індексі демократії за 20 років Туреччина деградувала від “Вразливої демократії” до “Гібридного режиму” на межі переходу до категорії авторитарних режимів.

У Індексі свободи слова Туреччина деградувала з категорії “Задовільна ситуація” (рівень Франції, Іспанії чи Аргентини) до категорії “Дуже серйозна ситуація”. В 2023 році за рівнем свободи слова Туреччина посіла (не)почесне 165 місце. Рівно на 1 позицію нижче ніж Росія. Яка 164. Україна в цьому рейтингу 79.

Тож: як Ердоган стає султаном Таїпом?

Будь яка не-демократія не виникає у вакуумі. Як і стала демократія не є продуктом випадкового збігу обставин. На момент приходу Ердогана до влади Туреччина не була сталою демократією, чому багато причин. Щоб дійти до точки де ми перебуваємо зараз - коли зі свободою слова у Туреччині справи гірші ніж в Росії - давайте пройдемо цей шлях разом з нашим “героєм”:

Важливо зауважити - економічне зростання дуже допомогло Ердогану затуркати багатьох турків, особливо вчорашніх бідних. В попередній частині я вже писав, що на роки правління Ердогану прийшлася доба економічного зростання, розвитку інфраструктури і багато чого позитивного. Але базувалося все це не на його діяльності як премєра (з 2003 до 2014) і президента (з 2014 до сьогодення), а на реформа Тургута Озана (1984-1993) і євроінтеграційних реформах 90-х. Ну і - якщо дивится ще більш глибоко - на тому модернізаційному проекті, який рівно 100 років тому реалізував Кемаль Ататюрк.

Читайте також: Суперник Ердогана впевнений, що запит на зміни в турецькому суспільстві перевищує 50%

Ататюрк будував країну на запереченні імперського минулого. Змінив усе - від державного устрою до алфавіту, відмовився від релігійного доктринерства, розбудовував світську державу з геть іншою культурною базою. Так, робив це авторитарними методами і зробив армію головним гарантом збереження нового ладу, але Туреччина отримала шанс збудувати національну державу. Цей шлях дуже важко і складно привів Туреччину до модернізації 80-90х. Але, звісно, за цей час не встиг викорінитися релігійний консерватизм, відсталість та важкий тягар “анатолійського села”. Нікуди не поділися і етнорелігійні суперечки. В першу чергу - курдське питання. Етнічні курди є корінним населенням південно - східної Туреччини, а курдське коріння має практично кожний другий громадянин.

Тож, шлях Ердогана до диктатури почався 1994 року, коли 40-річний Ердоган став першим мером - ісламістом Стамбулу. Його підтримала переважна більшість бідних мешканців. 1994 рік загалом був першим роком, коли ісламськи консерватори мали успіх на виборах. Але вже за три роки їх регіональному та національному успіху прийшов кінець, коли конфлікт між ними та військовими призвів до військового перевороту 1997 року. Сам Ердоган провів 4 місяці в тюрмі за розпалювання ненависті і заклики до насилля. Але військових він “запам'ятав”.

Як Ердоган прийшов до влади? Після виходу на свободу він заснував “Партію справедливості і розвитку”. За змістом програми вона цілком танцювала на хвилі єврооптимізму (яка іронія долі) і ліберальному (анти-військовому) порядку денному. Звісно, Ердогана памятали як жертву репресій, але головний фактор його перемоги - це підтримка Фетуллаха Гюлена, яскравого ісламського  інтелектуала, релігійного діяча і політика, “духовного лідера нації” тощо. Взагалі, Гюлен настільки яскравий персонаж, що про нього якось варто писати окремо.

Врешті решт, Гюлен підтримав талановитого політика з яскравими минулим репресованого і доволі успішним досвідом управління Стамбулом. Радники, юристи та журналісти - гюленісти сформували команду Ердогана. А впливові ЗМІ, які орієнтувалися на Гюлена, забезпечили йому медійну підтримку. Крім цього всього, саме Гюлен, який  мав розгалужені зв'язки з Європою, забезпечив Ердогану сильні політичні позиції на початку його правління. Коротше, він виграв вибори 2002 року і став Прем'єром.

Як Ердоган використовував європейські гроші? Після перемоги на виборах активізувалися перемовини про вступ Туреччини до ЄС (Туреччина отримала статус кандидата 1999 року), інтеграційний процес дозволив залучити програми європейської фінансової допомоги, стабілізувати економіку і знизити інфляцію. Про те, що це стало наслідком реформ 1997-2002 року я писав в тексті про турецьку економіку. Процес євроінтеграції дозволив Ердогану уникнути критики з боку військових, які традиційно підтримували вестернізацію і побудову світської держави.

Вибори 2007 року, розправа над військовими та опозицією. Економічна стабілізація та євроінтеграція дали Ердогану час зібратися з силами. Його триумф на виборах 2007 року був майже абсолютним. І відразу після цього Ердоган, спираючись на суддів, близьких до Гюлена, зміг кинути кілька сотень вищих офіцерів до в'язниці. В цей саме час почалися перші закриття ЗМІ за нелояльність особисто до Ердогана.

Розрив з Гюленом. З 2007 до 2013 авторитарність Ердогана зростала і зростала, його партія просувала концепцію конституційної реформи і перетворення Туреччини в президентську республіку, перемовини з ЄС все далі заходили в глухий кут, Ердоган все активніше спирався у своїй діяльності на ісламський консерваторів і контрреформаторів, що поступово підірвало довіру між ним та Гюленом. Та й люди Гюлена в оточенні Ердогана його, судячи з усього, відверто дратували.

2013, після подій “арабської весни”, чергової кризи у перемовинах з ЄС, а також низки корупційних скандалів відносини між старими союзниками зіпсувалися. Гюлен критикував Ердогана за недемократичність і корупцію. До того ж, 2013 року антикорупційні прокурори, яких пов'язували з Гюленом, заарештували кількох бізнесменів, близьких до Ердогана і навіть сина тоді ще прем'єра Туреччини. Ердоган відповідав зворотними репресіями, посилив контроль за ЗМІ та почав ще інтенсивніше просувати конституційну реформу, щоб пересісти у крісло президента та керувати країною надалі. Врешті-решт, апогей наступив 2016.

Спроба державного перевороту 15-16 липня 2016 року. Її здійснили військові, які намагалися зупинити процес де-демократизації Туреччини, парад консерватизму та - загалом - розворот від Заходу. Спроба провалилася, хоча в певні моменти Ердоган був за крок до втрати влади і навіть смерті. Ердоган, звісно, звинуватив в усьому Гюлена, щоб остаточно розправитися з учорашнім союзником. Сам Гюлен живе у США, це його і врятувало. Але його імя Ердоган використав для расправ - за наступні 2 роки у в'язниці опинилося 160 тисяч людей, 170 тисяч чиновників та військових були звільнені, влада закрила більше 200 газет (переважно ліберальної та демократичної спрямованості), 3000 учбових закладів, більше 100 тисяч сайтів та ліквідувала 19 профспілок.

Референдум 16 квітня 2017 року. Його Ердоган провів не скасовуючи надзвичайний стан. Саме голосування зустріло обурення як всередині Туреччини, так і на Заході, але 51,4% голосів вдалося зібрати. Туреччина припинила бути парламентською республікою і стала СУПЕРпрезидентською республікою. Ердоган фактично зруйнував більшу частину тих інституцій, які мали врівноважити його владу. Була скасована посада прем'єра. Президент отримав право видавати укази які мають силу законів (нівелювавши роль Парламенту). Крім того, нова Конституція фактично знищила незалежність судової системи, яку системно вибудовували всі 80-і 90-і. Президент отримав фактичне право призначати та звільняти суддів та прокурорів. Ну і щодо армії, яка була фактором стабільності і важливим політичним інститутом. І берегла Туреччину від остернізації - нова Конституція остаточно знищила її незалежність, ліквідувавши спеціалізоване військове правосуддя.

Як Ердогану вдалося усіх переконати? Схема стандартна і знайома: потреба в концентрації влади пояснювалась необхідністю “боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами”, усі противники диктатора оголошувалися “прибічниками курдських терористів” або ІДІЛ, уся політична опозиція - “гуленістами”, які хочуть державного перевороту. А те, що за попередні 10 років більшість ЗМІ були закриті, інформаційне поле в цілому було під контролем султана. Політично він спирався на найбільш бідне і консервативне населення, та й - судячи з рівня визнання референдуму - так і не зміг переконати більшість турків. 51,4% занадто підозріло виглядають як для такого важливого голосування.

Вибори 2018 року. Одним з наслідків “конституційної реформи” було те, що Ердоган обнулив строки свого президентства і тому 2018 пройшли дострокові вибори одночасно і президента, і парламента. Ердоган переміг в першому турі. За підсумками перемоги Ердогана уряд Туреччини видав декрет, яким звільнив 18 тисяч чиновників, до яких були підозри в “нелояльності”. Також своїм рішенням Ердоган припинив діяльність 12 громадських організацій, трьох газет і одного телеканалу. Також - за нелояльність.

Давайте трохи підсумуємо і скажимо кілька слів про те, чому Ердоган все ж МОЖЕ ПРОГРАТИ.

Тож, на яких стовпах стоїть режим Таїпа?

• Ісламський (сунітський) консерватизм в піку світськості кемалістів. Акцент на “особливому шляху Туреччини”. Апеляції до релігійних почуттів та етнорелігійних загроз. Опора на менш освічених та більше консервативних. Фрагментація суспільства.
• Ностальгія за великими часами Османської імперії. У зовнішній політиці Ердоган експлуатує відносини “старший брат - сателіт” з колишніми османськими територіями і розбудовує проект “тюркського світу”.
• Євроскпетицизм. Хоча правильніше буде сказати - вестерноскептицизм. Він починав як єврооптиміст, а зараз заперечує цінність європеїзації Туреччини як такої. Але дуже швидко перейшов до позиції “Туреччина має бути членом ЄС, але не буде виконувати ті параграфи євроінтеграції, які нам не подобаються”. З відповідним результатом.
• У державному управлінні та політиці побудована електоральна автократія. Контроль за виборами і контроль за інформаційним полем. Такий саме жорсткий як в Росії. Контроль за судами. Мінімізація політичної ролі армії.

Загалом, у Ердогана дуже багато спільного з Путіним. За стилем і вектором, до якого Ердоган йде. Хоча, на відміну від російського диктатора, він вигравав справжні вибори, в нього був тривалий період опозиційності і існування в умовах конкурентної демократії. До того ж, він не довів свою країну до ізоляції. Поки що.

Є одна відмінність і на “користь Путіна”. Путін не лізе в роботу економічного блоку, що дозволяє Росії ще триматися економічно (хоча це скоро закінчиться). А Ердоган своїм втручанням в роботу Центрального банку, розгоном інфляції та доволі недолугим лобізмом наближеного до нього бізнесу вже веде країну до довгострокової економічної кризи через занадто дорогі гроші і неконтрольовану інфляцію. Так, можна навіть країну з турецькою демографією та потенціалом довести до кризи, якщо ти все використовуєш заради зміцнення влади.

Але чому у Туреччини все ж є шанс усунути Ердогана? Тут кілька причин:

• Вкоріненість реформ Ататюрка. Час важливий. Від початку кемалійських реформа до приходу до влади Ердогана минуло 80 років (1923-2003) і значний відсоток турків цінують світські цінності, на які зазіхає Ердоган.
• Складність турецької економіки і її висока інтегрованість у світову (в першу чергу - західну) економіку. В цілому - чим складніший економічний лад, тим більші шанси у демократії. Мільйони турків працюють на західних підприємствах чи з заходом, підтримують відносини з чисельною діаспорою, є частиною виробничих ланцюжків глобальної промисловості. Їм складно продати “повернення до коріння” і “боротьбу з зовнішньою та внутрішньою загрозою” навіть при високому рівні контролю за медіа. А складність економіки веде до диверсифікації власності. І хоча Ердоган багато зробив, щоб зібрати турецьку економіку в руках лояльного особисто йому чи аполітичного “бізнесу”, але все ж процес не завершено. Саме тому, що турецька економіка дуже різноманітна.
• Етнічна та релігійна різноманітність. Про курдів я вже казав, але ще є фактор алевітів (не плутати з алавітами), яких від 15 до 20 мільйонів і які знаходяться у перманентному конфлікті з сунітською більшістю. Вони теж, хоча і мали гострі конфлікти з кемалістами, не дуже підтримують спроби загнати Туреччину в єдино правильну ідеологію сунітського ісламу. І це ще не все, звісно.
• НАТО та США. Туреччина все ще в НАТО і все ще ключовий партнер США в регіоні. І ця залежність - цілком взаємна. Хоча Ердоган вже звинувачує США у втручанні у вибори, але занадто велика частина турецької еліти та громадськості (яка ще вціліла) цінує партнерство з союзниками по НАТО. Крім того, частина оточення Ердогана давно виношує плани війни проти Греції, а достатньо велика частина турків не дуже хоче перевіряти, чи вступляться США за одного союзника по НАТО проти іншого.

Ось тому, власне, сьогодні ми і не знаємо як саме завершаться вибори. Саме тому і йдуть майже повновладний диктатор і лідер опозиції один від одного на рівні статистичної похибки. І не відомо, як люди проголосують і ще більше не відомо, як вони все це порахують. І що буде далі. Але буде цікаво.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube