На вихідних сенатор Джей Венс з Огайо вирушив на Мюнхенську безпекову конференцію, щоб зіграти непопулярну роль — стати представником популістської критики американської підтримки військових дій в Україні. Венс використав фразу "світ дефіциту" п'ять разів, щоб описати американську стратегічну ситуацію: США обмежені глобальними зобов'язаннями, не в змозі підтримати Україну, водночас зберігаючи позиції на Близькому Сході й готуючись до війни у Східній Азії, і тому вимушені економити свої ресурси та очікувати, що союзники у Європі протистоятимуть озброєнням та амбіціям Росії, зазначає видання The New York Times, інформує UAINFO.org з посиланням на ZN.ua. 

Думка, яку Венс навів у Мюнхені, більш послідовна, і її передумови — не ізоляціоністські, а орієнтовані на Азію, більше стурбовані Тайванською протокою, ніж Донбасом – слугують спільним підґрунтям для республіканських критиків політики щодо України від самого початку війни. Але послідовність — не те саме, що правильність, і варто трохи розібратися, чому подібні аргументи так засмучують багатьох в Україні.

Є підозра, що дехто з тих, хто висуває ідею "Азія понад усе", не до кінця в неї вірить, що це просто більш респектабельний спосіб відхреститися від американських зобов'язань, і що якщо консервативна база або Дональд Трамп вирішать, що не варто боротися за Тайвань, чимало республіканців — теж таки вигадає якийсь привід, щоб виправдати бездіяльність. Сучасні аргументи ставлять гіпотетичну агресію вище за реальну, потенційну війну вище за поточну, "непередбачені обставини у Східній Азії" (знову цитуючи Венса) вище за реальність у Східній Європі.

"Ми не можемо зробити все, щоб зупинити Владіміра Путіна сьогодні, через те, що Пекін може зробити завтра, — таке основне твердження, і ви можете зрозуміти, чому людей це дратує", — пише The New York Times.

Незважаючи на згоду із загальною оцінкою "Азія насамперед", видання вважає, що адміністрація Байдена від самого початку зробила правильний вибір, підтримавши Україну, і що різке припинення допомоги було б помилкою. Але врахування непередбачених обставин із фактичними завжди є частиною роботи державних діячів. І думка, за якої пріоритет віддається Тайваню, а не Україні, небезпеці у Східній Азії, а не реальному військовому конфлікту в Європі, залежить від двох припущень, які варто озвучити й обговорити.

Перше полягає в тому, що Китай серйозно налаштований не просто повернути Тайвань, а зробити це найближчим часом. Якщо ви вважаєте, що нарощування військового потенціалу і войовничість Китаю сигналізують про потенційну анексію в якомусь віддаленому майбутньому, тоді не існує негайного компромісу між Європою і Тихим океаном.

"У цьому випадку розумно думати, що перемога над Путіним у 2020-х роках змусить Пекін узяти паузу у 2030-х, а довгострокові зобов'язання з військового виробництва, необхідні для озброєння України для перемоги, також допоможуть стримати Китай через 10 років", — пояснює видання.

Але припустімо, що небезпека набагато ближча, що усвідомлення Пекіном своїх довгострокових проблем робить його більш схильним до авантюр. У той час як Америка пов'язана іншими кризами, внутрішньо розділена і потенційно прямує до чотирьох років обмежених президентських можливостей за кандидата від будь-якої партії. 

"Це наближає нас до другого припущення: падіння Тайваню на користь імперського сусіда змінить світ на гірше у більших масштабах, ніж поступка України територією або навіть її повна поразка", — пише The New York Times.

Якщо розглядати ці дві країни як по суті еквівалентні, обидві — американські клієнти, але не формальні союзники в стилі НАТО, обидві — демократії, вразливі перед авторитарними великодержавними сусідами, тоді є більш вагомі підстави зробити все для України, коли їй загрожує безпосередня небезпека, незалежно від наслідків для Тайваню. Але Україна і Тайвань не рівнозначні.

Американські зобов'язання перед Тайванем налічують майже 70 років, і острів усе ще розуміють як такий, що перебуває під американською парасолькою, чого ніколи не було стосовно України. А отже, його завоювання буде набагато різкішою формою повернення назад для ліберально-демократичного світу.

Не менш важливо й те, що Китай не еквівалентний Росії. Остання являє собою загрозу, але, як стверджує Венс, теоретично має бути стримуваною і залякуваною навіть без участі Америки.

Багатство і потенційна жорстка сила Китаю перевершують усіх його азіатських сусідів, і завоювання Тайваню дало б йому змогу вирватися вперед у військово-морській потужності, набагато ширше поширити авторитарний вплив і перебудувати економічні відносини в Азії та в усьому світі.