Останнім часом деякимиполітиками починає поширюватися ідеяфедералізації України як панацеї, щоначебто має подолати усі наші політичнітруднощі.

Ідея ця, м’яко кажучи,не нова, але відроджується із певноюперіодичністю протягом усіх двадцятироків української незалежності. Причому,відроджується не без «північно-східного»надихання.

Владна Партія регіонів також мала досвід включення ідеїфедералізму до своїх програмних положень,але після набуття абсолютної політичноївлади забажала «забути» про цю ідею, щоє цілком зрозумілим.

Власне, єдиний мотивданої публікації – відчутна«стереотипізація» федералізму в нашійдержаві, наявність низки міфів профедеральний устрій, виразне ідеологічнезабарвлення конституційно-правовоїпроблеми державного устрою.

Оскільки я очікуюрозпалення вже найближчим часомпристрастей довкола проблематикифедералізму, то я вважаю за доцільнеповно визначити своє власне її розуміння.

Отже, розпочнемо ізміфів щодо федерального устрою.

Перший із них, яким дужеполюбляють оперувати ідеологифедералізації України, полягає у тому,що всі федерації сучасного світу –розвинені та успішні держави. Це, звісно,не відповідає дійсності. Звичайно, середекономічно-розвинених держав є не одна,побудована на федеративних принципах(Німеччина, США, Канада, Австралія). Алечимало у світі і злиденних та слаборозвиненихфедерацій. До їх числа, зокрема, належитьІсламська Республіка Пакистан (143 місцеВВП на душу населення за даними МВФ),Федеративна демократична республікаНепал (165 місце), Індія (137 місце), Ефіопія(177 місце), федеральний з 2005 року Ірак(119 місце), Федерація Боснії і Герцеговини(98 місце).

Що із цього слідує?Власне, нічого. Федерація може бути ізаможною Канадою, і злиденною Ефіопією.Сам факт державного устрою не відіграєжодної ролі.

Робити висновки пронеобхідність впровадження федераціїна прикладі Німеччини – це все одно щоробити висновки про доцільністьперетворення України на монархію наоснові досвіду Британії. Монархії тежбувають різними. Від респектабельнихШвеції та Норвегії, до злиденного таураженого хворобами Лесото.

І якщо надіти на чиюсьголову у Києві корону, то це не зробитьУкраїну Данією.

До речі, усікласичні, успішні федерації мають кількаспільних рис. І Швейцарія, і США, іАвстралія, і Канада виникли неспонтанно, «згори», на виконанняполітичної волі, а в результаті об’єднаннядержавних утворень різного рівнясамостійності. Ніхто спеціально нічогоне створював, а федерація стала логічнимрезультатом розвитку державності данихдержав.

Тому успішність ФРН,США, Швейцарії, Канади – це не стількипоказник успішності саме федерації,скільки значимості збереження політичнихтрадицій та незмінних правил гри длятого, аби держава нормально розвивалася.Де була б та сама Швейцарія, коли б кожні20 років змінювала свій державний устрій?

Другий міф,що, мовляв, федералізація  дозволить «наблизитивладу до народу». Але у рамках нинішньогодержавно-політичного устрою подібнітвердження не мають особливого значення.Якщо частину повноважень президента зКиєва передати «губернатору» зіЛьвова або Донецька, то це не означатиме,що він автоматично буде «ближчим»до місцевих громад. Швидшеза все, він так само відгороджуватиметьсястінами, будуватиме собі резиденції зависокими стінами, організовуватимевладу на кланово-родинних принципах.

Не зміниться загальнийпринцип, за яким усі державні грошійдуть у центр. Не думаю, що мешканцямДрогобича буде набагато краще, аби всіфінансові потоки замикалися на Львів,а не Київ.

А от кількість соціальнихпаразитів має зрости у рази. Адже кожномумісцевому гетьману знадобитьсяадміністрація (як у Києві), резиденція(у тому числі, і заміська), урядовібудівлі, натовпи охорони та челяді іт. д.

Так само які купа «федеральних депутатів» небуде нічим принципово відрізнятися від«депутатів народних”.Хіба що рівнем доходів. Звісно, їм такожзнадобляться будівлі, натовппомічників-консультантів, система «Рада» іт.д.

А платити за всі цісумнівні радощі буде громада.

Нарешті, третій міфполягає у тому, що федералізація дозволитьвирішити національні суперечності тамовні проблеми України. Насправді, вУкраїні це неможливо через низку причин.Почнемо с того, що в нашій державі немаєетнічно- або мовно-однорідних регіонів.Завдяки «мудрій радянській політиці»,масовим переселенням різних періодів,виселенням цілих народів, стимулюваннюміжреспубліканської міграції і т.д.нинішня українська держава – це суспензіянайрізноманітніших груп. Десь більшеросійськомовних громадян, десь – менше.Але вони є скрізь. Від Донецька доУжгорода. Так само як скрізь є іукраїномовні громадяни. Не зрозуміло,чому, наприклад, вітчизняні ідеологидроблення України так рвуться захищатиправа російськомовних донеччан, алечомусь забувають про російськомовнихльвів’ян.

У нас взагалі немаєоб’єктивних критеріїв, за якими мимогли би розділити нашу державу насуб’єкти федерації. Обрати за основунинішні області – ідея безглузда,оскільки вони жодним чином не відображаютьісторичний характер тих чи іншихтериторій.

Приміром, Баварія уНімеччині як політичний суб’єкт існуєвід часів Меровінгів. Те саме можнасказати і про більшість інших територій.Їх кордони, звісно, змінювалися, але нів кого не виникає питань, де закінчуєтьсяТюрингія і починається Саксонія. А яку нас? Припустимо, ми ще можемо розмежуватиГаличину і Волинь. Хоча тут доведетьсяперекроювати нинішні кордони областей,оскільки Почаїв з Тернопільщини ніколидо Галичини не належав. А як бути з іншоюУкраїною? На які реальні (а не вигадані)суб’єкти ми будемо її ділити? Де проведемокордон між Наддніпрянщиною і Поділлям?Хто це буде робити? За які кошти?

Так, питання затратвиглядає у цьому контексті найактуальнішим.

Потрібнібудуть мільярдні затрати на те, щобпровести кордони нових суб’єктів,надрукувати мапи, вивісити знаки надороги, побудувати федеральні парламентита резиденції регіональних «гетьманів».Витрати на Євро видаватимутьсякишеньковими видатками. І все для того,щоб всі через декілька місяців збагнули,що нічого у державі не змінилося, політикалише ускладнилася, проблеми сталирізноманітнішими, а кількість дармоїдів,наділених державною владою, зросла урази.

Загалом, апологетифедералізму грають у свою гру, користуючисьполітичною незрілістю багатьох нашихгромадян. Більшість мешканців Україниякщо не розуміють, то відчуваютьінтуїтивно, що в управлінні державоютреба щось радикально змінювати. Щоненормально, коли глава держави призначаємісцевими керівниками осіб, яких вінне може знати, а вони формують собікоманду, яка жодним чином не відповідаєперед місцевою громадою. Що необхіднотериторіально наближати до громадянцентри ухвалення політичних рішень. Щоне може все вирішуватися у Києві.

Але тому напрямком длязміни адміністративної системи маєбути не федералізація, а посилення ролімісцевого самоврядування.

Поясню, у чому жвідмінність між цими двома процесами.Федералізація передбачає перенесеннячастини державних повноважень на рівеньабстрактних державних утворень –суб’єктів федерації, влада в яких таксамо далека від громади, як і державна.Нам же потрібно не створювати штучні,вигадані «республіки», а надлитиповноваженнями самоврядування реальноіснуючі, об’єктивні спільноти людей.Тобто, громади (комуни або гміни упольській термінології), які є об’єднаннямгромадян міст або певної кількостісільських поселень. Оскільки громадиє утвореннями низового рівня, то вониможуть забезпечити відповідністьуправління та потреб громадян.

Реформування самоврядуваннямає бути повним, і стосуватися, у першучергу, фінансових питань. Мають бутичітко розмежовані державні та місцевіподатки. Більша частина зібраних коштівмає залишатися на низовому рівні, якомудоцільно доручити вирішення низкизавдань, пов’язаних із середньою тадошкільною освітою, транспортом,інфраструктурою, охороною правопорядку.Загалом, саме на рівень подібногокомунального самоврядування мають бутивіднесені функції публічної влади намісцевому рівні.

Власне, жодного велосипедувинаходити не потрібно, адже достатньотворчо підійти до вивчення досвіду тієїж реформи у Польщі.

Думаю, «федералісти» активізуютьсясаме зараз тому, що тепер все більшочевидною стає необхідність реформуванняпублічної влади в нашій державі.

Власне, длячого потрібен «федералізм»:

1. Він дозволяє маніпулюватигромадською думкою, заміщуючи у суспільнійсвідомості міркування про місцевесамоврядування «федералістськиммрійництвом».

2. У більшдалекій перспективі він створюєідеологічну базу для того, щоб зберегтипануючі зараз олігархічні суспільно-політичнівідносини, перенісши їх на рівень«суб’єктів федерації». В разі, якщонинішня владна модель «захитається» вКиєві, її завжди можна зберегти у рамкахчергової Донецько-Криворізькоїреспубліки.

3. Профедералізацію як основу для входження Україниу Євразійські проекти я вже писавраніше.

Коротше кажучи, жодноїреальної користі від федералізму невидно, потенційні затрати – значні,конфліктний потенціал – неминучий,іноземна зацікавленість – очевидна.

Ну і навіщо нам все це?

Петр ОЛЕЩУК