27 липня А. Шевченкозробив кілька гучних заяв. І якщоінформація про те, що він завершуєпрофесійну кар’єру, не стала ні длякого несподіванкою, то повідомленняпро «похід у політику» колишньогокапітана національної футбольноїзбірної пролунала наче грім серед ясногонеба.

Найближчим часом Андрійпообіцяв повідомити, яку ж саме партіювін «ощасливив», тому не бачу особливихпричин гадати. Хоча і думаю, що це можебути або Партія регіонів, або «УкраїнаВперед!». Для перших це: 1) було б логічнимпродовженнями теми Євро-2012 як головного«досягнення»; 2) оживлення списку новимиобличчями, що не викликають тотальноївідрази у суспільстві; 3) перенесеннямна українські терени традиції російськоїЄдРи (яка вже давно взірець для ПР), десписок у Думу просто переповненийспортсменами. 4) Відображенням «футбольної»ідеології українського олігархічногорежиму, в межах якого батьки народу –олігархи ощасливлюють громадян стадіонамита бразильськими футболістами, а «народ»чманіє від радощів. Для «впередівців»це також би продовжило загальну темуполітичної кампанії, що полягає у бажанніпривернути до себе увагу будь-якимчином, не обмежуючи себе у затратах.

Хоча неважливо, де самеможе опинитися А. Шевченко.

Очевидно, ми спостерігаємоза народженням чергового тренду, щосвідчить про глибоку, системну кризуукраїнської політики.

Сама ідея включенняспортсменів у політичні списки ґрунтуєтьсяна такому явищі, як «помилка атрибуції».Суспільство мимоволі переносить одніуспіхи індивіда на всі його дії тадосягнення. Ореол слави примушуєставитись до нього серйозно у будь-якійсфері. Тому журналісти детально розпитуютьспортсменів про їх політичні погляди,далі ці інтерв’ю тиражують у ЗМІ,обговорюють у суспільстві.

Інформаційний простірперенасичений даними, які ми простовідмовляємось сприймати та орієнтуємосьна певні маркери, які дозволяють намфільтрувати інформацію. Найперший змаркерів – це «цікаво/нецікаво». Цікаво,здебільшого, про відомих, а тому відомепрізвище – це вже перший крок до того,щоб тебе помітили, виділили з потокуінформації.

Як думаєте, якщо свійманіфест щодо економічних реформоприлюднить, приміром, відомий лише вакадемічних колах фахівець, або чемпіонсвіту з боксу, то кого помітитьгромадськість? Не треба довго думати,щоб визначити першість боксера.

Тому, перш ніж оприлюднюватищось серйозне у нинішньому світі, требапривернути увагу. А зробити це можнаабо за рахунок залучення відомих людей,або самостійно розігруючи клоунаду.

Політичні маніфестисучасності виголошуються або у боксерськихрукавичках, або під маскою Арлекіна.

Не дивно, що подібніособливості суспільного сприйняттявикористовуються у всьому світі. Відомілюди заробляють на книгах мемуарів, якікупують лише через прізвище на палітурці.Актори періодично претендують наполітичні пости.

Але у пострадянськомусуспільстві використання спортсменіву політиці набуває якогось паразитичноговигляду.

Я вже згадував прикладЄдРа, що привело в думу боксера Валуєвата багатьох інших відомих спортсменів.

Навіщо їм це?

1) Спортсмени відомі тапопулярні серед усіх громадян, а тому«партія шахраїв та крадіїв» та «партіяшахраїв, крадіїв та спортсменів» – цедві великі різниці.

2) Спортсмени створюютьілюзію оновлення політичної еліти.Мовляв, дивіться, що ми постійно залучаємонових людей! Але ці «нові люди» не дужедобре розуміють те, чим вони маютьзайматися, а тому, не зважаючи на всю цю«новизну», самій системі організаціївлади жодним чином не загрожують,виступаючи своєрідним «сурогатомоновлення».

3) Спортсмени виводятьз під шквалу суспільної критики прогнившита недієздатні політичні інститути.Чому депутат-спортсмен не ходить назасідання? Тому що йому терміново требавирушити на змагання/благодійнийматч/місію «посла доброї волі» і т.д.Якщо хтось із опозиціонерів абопредставників громадськості критикуєспортсмена-депутата, то його завждиможна обвинуватити у плюндруваннінаціональної гордості, у непатріотизмі,у ворожості до самого духу нації і т.д.Ви низаєте нашу політичну силу«бандитською»? Тобто ви вважаєтебандитами і таких шанованих, героїчнихлюдей і т.д. І громадськість будепідтримувати саме спортсмена, бо звиклайого любити та поважати.

Загалом, включення уполітику спортсменів – найяскравішесвідчення системної кризи замкненихполітичних еліт та окам’янілої політичноїсистеми.

У стабільному суспільствіоновлення еліти відбувається за рахунокцілої низки структур громадянськогосуспільства на рівні коледжів,університетів, громадських організацій,профспілок і т.д. Люди, що проявили себена цих рівнях, поступово інтегруютьсяв політику. Найбільш «пробивні» досягаютьрезультатів, інші – «відсіюються», алепроцес оновлення не завершується ні намить. Сама еліта у цьому зацікавлена,адже ті, кого не включили вчасно в системулегальних політичних інститутів, алемають характер, вдачу та розум, рано чипізно сформують власну контр-еліту.Набагато вигідніше їх «тримати поруч».

В Україні одні і ті саміобличчя 20 років грають у одну і ту самугру: певна кількість «стільців» та укілька разів більша кількість гравців.Головне – першим встигнути зайнятистілець. Не встиг – чекай до наступногоперерозподілу стільців, який трапляєтьсядосить часто. АЛЕ САМ ПЕРЕЛІК ПРЕТЕНДЕНТІВ– НЕЗМІННИЙ.

В гонитві за стільцямиодні і ті самі люди можуть постійнозмінювати свою «позицію». Так,нац.-дем. В. Наливайченко та екс-соціалістЄ. Філіндаш опинилися в «ліберальному» УДАРІтому, що там, очевидно, одержали можливістьзайняти парламентське крісло.

Будь-яке створеннянової масової партії завершуєтьсяперерозподілом старих, набридлихполітичних облич.

Очевидно, що минаближаємося до остаточного відокремленняполітики публічної, що існує для всіх,та політики реальної, що видима длянебагатьох. В першій будуть представленівідомі люди, що нічого не вирішують, ау другій – невідомі, що вирішують все,і зв’язку між ними не буде. Одні – наплакатах, інші – в кабінетах.Одні «числяться», а інші – голосують.

Всі розуміють, що такдовго тривати не може, але нічогозмінювати не планують. Та, мабуть, і неможуть.

Тому змушені долучатидо своїх політичних проектів акторів,співаків, спортсменів і т.д., аби заблиском їх слави приховати тьмяністьвласної деградації. Звісно, довго тактривати не може. Хоча професійний клоуні розіграє виставу значно краще,клоун-політик, а боксер-професіоналнабагато швидше вгамує пристрасті біляпарламентської трибуни, але хтось цимбедламом все одно має якось керувати?

А чи можливе ефективнеуправління суспільством за умоввідгородженості від нього десятиметровимипарканами, відсутності зв’язку,закритості управлінської вертикалі?

Тому залучення відомихоблич з неполітичних сфер – спробадеградуючої «еліти» зупинити свійзанепад, яка не може бути успішною удовготривалій перспективі.