Ємнісна стаття Миколи Капітоненка точно і детально описала ситуацію довкола вторгнення Росії до України, яке вже сталося. Але автор — кандидат політичних наук, а я — історичних. Тому, жодним чином не вступаючи ні з ким у суперечку, дозволю собі інші думки щодо цього. Точніше, думки про інше.

Отже, вторгнення вже сталося. Я в захваті від світової спільноти, яка все ще продовжує обговорювати можливість російської агресії. Виявляється, все дуже просто: досить спороти знаки розрізнення і оголосити своїх військових невідомими особами, щоб ніхто не звинуватив тебе в агресії. При цьому, не помічаючи вторгнення, західні ЗМІ констатують, що Крим Україна втратила. І це — назавжди!

Нічого не поробиш. Окупацію потрібно називати окупацією, а капітуляцію — капітуляцією.

Інше питання: чи обмежиться цим Кремль. Вважаю, що, як і у випадку з вторгненням до Грузії, план-максимум у російських політиків і військовиків є. Це скинення нинішньої української влади шляхом прямої військової інтервенції. Але, як показує приклад тієї ж Грузії, здійснюватися він може не лише в’їздом до Києва на білому танку.

Що є перемога? На мій погляд, перемогою Путіна став крах грузинського дива. Нація не оговталася після такого приниження. В інтересах Путіна, які він успішно видає за російські національні інтереси, підтримка постійної напруженості на пострадянському просторі, недопущення будівництва демократичних національних держав у сусідів. І в Грузії він своєї мети домігся, поєднуючи військові методи з політтехнологічними.

З Україною — те ж саме. Окупація і анексія Криму мають породити в української нації меншовартість, неповноцінність, невпевненість. Задається мені, що здійснюваний план було приведено в дію після того, як колишнє керівництво автономії не зважилося на відверто сепаратистські формулювання референдуму. Зараз місцева влада вже ніхто — в Криму окупаційний режим.

Жодне національне відродження після такої травми не вийде. Путін уміє опускати цілі народи. І росіяни люблять його саме за це. Абсолютно безглуздо «ліпити рацуху», як це робить зараз багато в Росії і за її межами, міркуючи про те, що Москві вкрай невигідно брати Крим на утримання. Кому війна, а кому — мати рідна. Населенню та бюджетові, звичайно, невигідно, але отримання ще однієї чорної дірки після сочинської олімпіади є вкрай необхідним для тих, хто правильно пиляє і відкатує. Щодо населення, то росіянам гордість за державу завжди замінювала життя за людських умов.

Сергій Алексашенко вичерпно описав усе, що може зробити світова спільнота. Нічого серйозного! Проти лому немає прийому. Вона пустила в свою компанію шпану, а та нав’язала їй свої звичаї. І жертвам шпани безглуздо розраховувати на допомогу співтовариства — воно вже почало жити за законами гопоти. І дуже не хоче собі в цьому зізнаватися. Інакше доведеться визнавати стратегічні прорахунки й помилки.

І взагалі. Що ж тепер, все ламати? У Росії робити бізнес ризиковано, але дуже вигідно. Газ знову ж таки, туди-сюди. Повигукувати, звичайно, можна. Мовляв, втратив Путін зв’язок з реальністю. Проте все навпаки — це західні лідери втратили зв’язок з реальністю, яку створив Путін. Так уже було в тридцяті роки минулого сторіччя, коли європейські політики не хотіли помічати очевидного і були не проти віддати під суд палія війни Черчилля.

А реальність жорстока. Річ не лише в недієздатності нової української влади — це ситуативно. Річ у тім, що на пострадянському просторі немає армії, спроможної протистояти російській. Хіба що білоруська.

Роками армії пострадянських держав реформувалися з погляду віддаленої перспективи їх інтеграції у військово-політичні структури заходу. Російська армія, як і раніше, готувалася і готується до захоплень, набігів і агресії. І те ж саме можна сказати про дипломатію заходу і Росії. Цивілізовані країни неспроможні дати адекватну відповідь на російську експансію. Вони просто не хочуть помічати її як цілісну стратегію, їм простіше все зводити до окремих ексцесів, викликаних виключно особливостями характеру Путіна.

Є ще один дуже важливий чинник. Це очевидні успіхи кремлівського агітпропу за кордоном. Олімпійське шоу показало, що кремль діє на різних рівнях — обробляється не лише еліта, але й маси, агітпропом засвоєні способи дії на рівні масової культури. А це означає, що західним політикам доведеться мати справу з виборцями, у яких посилюватимуться пропутінські настрої.

Українцям не додає сили й відмова частини суспільства від об’єктивної оцінки суспільних настроїв у різних регіонах країни. Не вказуючи на авторство, я наведу типовий вислів щодо цього в одній із соціальних мереж:

«Не потрібно мені говорити про якусь політичну орієнтацію Сходу. Вся їхня орієнтація — це те, що говорить зомбоящик. Але навіть і за ці ідеї вони нічим жертвувати не збираються. Отже — лише рука Москви і лише її гроші!».

Не можу коментувати. Це нижче за плінтус. І на тлі такої простоти вельми розумною здається поведінка українських олігархів, які ратують за національну єдність і готові очолити владу в регіонах України. Як я вже писав, збереження міжкланового консенсусу, тверда національна позиція олігархів — єдине, що можна протиставити кремлеві. Хоча, повторю ще раз, якщо Путін піде на тотальну війну, він переможе легко й швидко. Схоже, що західні регіони України, при цьому залишаться нейтральними.

А російські олігархи давно вже мовчать і бояться. Кажучи про обвал рубля і фондового ринку на тлі вторгнення до України, потрібно знову підкреслити: це не матиме політичних наслідків. Будь-які економічні проблеми відбиваються на владі, якщо в суспільстві є сили, спроможні відстоювати свої інтереси. Російська ж буржуазія породила раніше невідомого (ну, хіба що, в нацистській Німеччині було щось подібне) типа мільярдера-холуя. Або мільярдера-втікача.

Зараз доволі складно говорити про ставлення російського суспільства до української політики Путіна: є декілька колишніх опитувань, у тому числі тих, що проводилися напередодні вторгнення до України. І я утримаюся від цитування цих матеріалів — країною і світом подолано певний істотний бар’єр, потрібні нові дослідження. Яскраво вираженої негативної реакції в суспільстві немає. Але річ у тім, що влада абсолютно незалежна від суспільства і його настроїв. Отже жодного впливу на прийняття ухвал вони не мають.

А тепер — найнеприємніше. Це дуже важко визнавати і про це важко говорити, але 1968 року капітуляція Празької весни була єдиним виходом. Бо інакше що? Лише тероризм.

Капітуляція Криму вже сталася. І може бути поширеною на всю Україну. Не можу давати порад українцям, краще процитую запис у блозі Бориса Херсонського:

«Я б прохав своїх співгромадян не вплутуватися до безперспективної кровопролитної війни й зосередити всі сили на громадянській непокорі, одним із головних знарядь якої завше була відмова від будь-якої співпраці з окупантами і невиконання розпоряджень колабораціоністської влади.

З цієї ситуації нам не вийти без втрат — територіальних, матеріальних і — на жаль! — моральних. Надії на втручання міжнародного співтовариства невеликі. Росія — потужна ядерна держава і ставити світ на межу світової війни ніхто не буде.

На нас чекає гірке розчарування в наших політиках, в наших колегах, в наших друзях. І тіні надії на єдність і солідарність у мене немає. Нам доведеться приймати реальність, яка є такою близькою до історії нашої країни.

На жаль, ця історія триває».