За декілька днів до «чорного четверга», коли ми ще не розучилися жартувати, приятель із Прикарпаття (з двома юридичними освітами, депутат міської ради, ведучий популярного політичного шоу на місцевому телеканалі), дізнавшись про мою певну активність і посильну допомогу протестувальникам, із властивим йому гумором прокоментував на Facebook (зберігаю лексику автора): «За часів Майдану для мене є дві надзвичайні новини: збіг Янека й політизація Ірки!» Я в боргу не залишилася: «Несподіване — поруч...». Можливо, ця словесна перестрілка й могла б комусь із моїх знайомих здатися кумедною, якби не трагічні події, події через кілька днів.

Я ніколи не була дисиденткою, революціонеркою, націоналісткою. Швидше — спостерігачем. Народилася й закінчила школу в Криму, у Феодосії. Університет — в Саратові. Доля привела мене до Києва. Вивчила українську мову, понад 20 років пропрацювала на телебаченні, зараз — у пресі. Сьогодні навіть соромно зізнаватися, що декларувала свою аполітичність: довкола моїх інтересів були лише література, кіно, театр, подорожі. Мені цього вистачало, і життя здавалося прекрасним.

Наприкінці листопада, коли на Майдан вийшли перші протестувальники, обурені непідписанням «гарантом» угоди про вступ України до Європейського Союзу, як будь-яка розсудлива людина, думками була на їхньому боці. Але й тоді — спостерігачем. Тому що багато чого не приймала в діях активістів. Не схвалюю і зараз, мало того, впевнена, що деякі радикальні вчинки — захоплення будівель міністерств, варварські розгроми магазинів, нерозумні, вандальські руйнування пам’ятників Леніну (існують цивілізовані методи позбавлення від ненависних нації статуй) — вже на першому етапі принесли колосальну шкоду Майдану, поставили під сумнів його патріотичність і щирість серед мало і однобічно поінформованої частини населення України. В даному випадку я кажу про Південний Схід нашої країни. Зокрема, про Крим.

Далі сталося те, що сталося. Немає сенсу простежувати хронологію трагічних подій — вони всім відомі. І біль, безсилля, страх, які ми пережили, ненависть до злочинців від влади живуть сьогодні в кожному з нас. Загибель Небесної Сотні стала точкою неповернення. Ми прокинулися іншими людьми. І я зокрема.

Останніми місяцями, коли випуски новин в усьому світі починаються з огляду подій в Україні, мені, як і багатьом з вас, щодня телефонують друзі з різних країн — Німеччини, Америки, Сербії, Грузії, Росії. І з Криму. Намагаються розібратися в тому, що відбувається в Києві, пропонують допомогу. Коли переміг Майдан і боязко, як щур з корабля, що тоне, втік президент, дзвінків, листів у Facebook було особливо багато. «Слава Україні!» — щиро вітали мене. Відповідь ви знаєте. Всі розуміли, що нас чекають непрості часи, але захоплювалися і заздрили нації, яка довела, що хоче, може і житиме у вільній країні.

А через кілька днів ми опинилися на межі війни з «братським народом». До мого рідного, улюбленого, знайомого, по-моєму, до кожної тріщинки в сухій просоленій землі, Криму безпардонно увійшли російські війська. Я боюся вмикати телевізор вранці, щоб не почути непоправні слова, які навіть не хочу промовляти. Мені дуже страшно за друзів, в безпосередній близькості від домівок яких (поряд із казармою морських піхотинців) стоять озброєні «миротворці».

Однак ще страшніше уявити, що чекає моїх кримчан у недалекому майбутньому. Коли самозванець із однозначним прізвиськом «Гоблін» (не хочеться бруднити прізвище улюбленого письменника) оголосив про те, що 16 березня в Криму відбудеться референдум про приєднання півострова до Росії, за який вже проголосувала Верховна Рада автономії, я запитала у своїх рідних, невже вони справді хочуть цього?! Не розуміють, чим загрожує (Криму взагалі, а Феодосії, зокрема, оскільки це місто-курорт) таке неадекватне рішення?!. Те, що почула, останнім часом не дає мені спокою. «Ти ж розумна людина, — сказала подруга (інтелігентна, начитана жінка, яка все життя пропрацювала в бібліотеці). — Що ми можемо зробити? Все одно за нас вже все вирішили...». «Але ми ж змогли!» — «Ну і що у вас зараз хорошого?..». Мої аргументи про те, що чекає Крим при переході в рубльову зону, про безумовну втрату українських туристів (про російських навіть і мови бути не може!), реальних проблеми з водою, електрикою в разі приєднання до Росії, почуті не були... Реакція — інфантильна до первісного тупізму: «Та ну їх усіх! Набридли! Давай хоч з тобою не сваритися через це!..».

Ще один приятель (теж людина з вищою освітою), активний член «Міжнародного співтовариства козацтва», з гордістю повідомив мені, що «їхні хлопці» відловлюють «недобитих бандерівців» в Сімферополі, що кримчани з нетерпінням чекають референдуму: непотрібно буде, нарешті, перекладати документи українською, і вони почнуть отримувати такі ж пенсії, як у його «брата в Москві — 38 000 рублів». На моє питання, чи впевнений він у цьому, аргументи, що Росія не збирається і не зможе вкладати до Криму багатомільярдні дотації, весело парирував: «Це їхні проблеми!..». Коментарі були зайві. Продовжувати розмову зникло бажання. Прощаючись, мій друг сказав: «Зв’яжемось через тиждень!» Я сказала уїдливо зазначила (він, щоправда, моїх «тонких» натяків не зрозумів...), мовляв, через тиждень — це навряд чи, видно, ми житимемо в різних країнах — роумінг... Чим трохи спантеличила його: «Думаєш? Та ні, поки вони там розберуться...». Товариш не розуміє, промайнула безпорадна думка.

Мені невимовно боляче усвідомлювати, що Крим, схоже (ніколи не говори «Ніколи!..»), ми втратили. Однак ще важчою є думка, що винні в цьому ми самі. Тому що за всі роки незалежності України, влада не звертала на золотоносний, без перебільшення, півострів, жодної уваги. А якщо і косилася поглядом, то тільки для того, щоб продати або «здати в оренду» фантастично красиві його землі. Тому що ігнорувала факт, що в Криму, переважно, живуть російськомовні люди, і безапеляційне жорстке (куди, мовляв, подінуться!) впровадження української мови дратує і віддаляє від материка багатьох кримчан. Ну, чим, як не провокацією, можна пояснити ситуацію, коли під час трауру за Небесною Сотнею першим законом, який вирішив ухвалити революційний уряд, був закон про мову?!. Чим, як не недбалою байдужістю, можна пояснити те, що всі роки незалежності (я вже не кажу про останні місяці!) інформацію Крим отримував здебільшого з російських каналів?!. Ну що може бути простіше, здавалося б, вже давно створити в автономії сучасний, розумний, з цікавими авторськими програмами україномовний телеканал (як, свого часу, в Києві «1+1»), хоча б дві регіональні газети українською, стильний глянсовий журнал, від читання якого молодь не могла б відмовитися за визначенням?.. Укріпити професійні кадри талановитими журналістами — носіями мови, заохотивши їх адекватною зарплатою, що прирівнюється до доходів західних колег? Думаєте, хто-небудь відмовився б попрацювати в цьому райському куточку за таких умов декілька років? Переконана, що на кастинг вишиковувалася б черга!..

Сьогодні ситуацію вже не виправити, хоч як би гірко було визнавати власні помилки. Але я раптом з подивом зрозуміла, що мені не шкода, якщо мій улюблений Крим відокремиться від України. Тому що ніхто не може змусити людину любити Батьківщину. Любити, незважаючи на всі її недоліки й необачні вчинки. Просто тому, що це — твоя! Батьківщина!.. А мої колишні співвітчизники щиро не розуміють, що за бажання просто добре жити у своїй країні можна і померти. Усвідомлюючи безрозсудність і (пробачте, мої хороші!) недоумство рішення кримчан віддатися Путіну, в жодному разі, не бажаю їм бідності, відчаю й убогості. Адже за певних життєвих обставин я сама могла б опинитися серед них. Однак, на жаль, вони — бідність і відчай — прийдуть. І від цього факту неможливо відмахнутися. Щоправда, це вже будуть їхні, російські, проблеми, як сказав мій приятель із козаків.

P. S. Свого часу я робила культурологічну телепередачу «Егоїстка». Її формат був досить гнучкий — інтерв’ю з відомими кінематографістами, репортажі з кінофестивалів і подорожі. Проект через реструктуризацію телеканалу проіснував недовго, і я не встигла зняти передачу про стародавню, «знайому до сліз» Феодосію, яку хотіла назвати «Краще місто Землі». Ця ідея не залишала мене до останніх днів. Тепер же знаю, що вона вже ніколи не втілиться. А якщо, понад усяке сподівання, таке і станеться, назву проект матиме ту саму (я не стала менше любити своє рідне місто), однак зміст — абсолютно інший. Це моя особиста точка неповернення.