Останні кілька днів у Луганську я спілкувалася з місцевими сепаратистами, майданівцями та навіть з міліцією. Я намагалася зрозуміти, що ж з нами усіма зараз відбувається? що сталося за той час, поки я кілька останніх років жила не тут, не на сході?

Як кажуть самі сепаратисти, на Донбасі живуть люди «трудолюбивые, упрямые и обидчивые». Я пару годин спілкувалася з двома такими, і вся ця розмова за великим рахунком зводилася до любові та продажності.

Сепаратисти ображені, зокрема на той образ Донбасу, який українці продукують останні роки. За їхніми словами, вони весь цей час прагнули, щоби «велика» Україна полюбила Донбас, але вона відповідала їм: «Ви погані, ви гопники та жлоби». Вони ображаються на різноманітні картинки та демотиватори на адресу мешканців Донбасу, на перформанси, під час яких гопників зображують донбасівцями, ображені на своїх політиків, які їх обманюють і теж не люблять.

Луганські сепаратисти ненавидять Януковича та Партію Регіонів так само сильно, як і активісти Майдану. Вони вихваляються: коли приїздив Добкін, то його притисли щитом. Хлопці згадали мені Андруховича, за те, що він «предлагал Донбассу и Крыму отделиться». Я виправляю, кажу що, пропонував «дати можливість Криму і Донбасу відокремитися», але їх все одно це зачіпає. Вони ображені на те, що ніхто не помічає того, що хоче дати Україні Донбас, і наводять у приклад нещодавно поставлену в Донецьку оперу Вагнера «Летючий Голландець», майже ніким з культурних чи політичних діячів не помічену. Тож, стереотип, що сепаратисти — це винятково люмпен та російські військові, не відповідає дійсності. Тому я остерігаюсь спрощення, хоч і людей які опустилися, які нічого не хочуть чути окрім «Ро-сі-я!», там дійсно значна частина.

Сепаратисти-луганчани почуваються нелюбимими, небажаними та непотрібними, говорять, що їх вважають людьми другого ґатунку. Вони вважають, що реалізуватися їм просто не дають можливості. Через усе це їх охоплює гіркий розпач. А цей розпач поглиблюється бідністю.

Можливо, саме з бідністю пов’язане питання продажності. Один з них сам мені запропонував поговорити на цю тему. «Я стою не за деньги» не означає, що за це гроші не платять, а лише те, що основне – ідея. Цьому хлопцю, за його словами, гроші ніхто не давав, але якщо запропонує, то він відмовлятися не буде. Ідея в них не одна, а дві, бо хтось із них хоче приєднатися до Росії (разом із Донеччиною і Харківщиною), а частина бажає залишитися таки в Україні, у межах навіяної їм федералізації та з державною російською мовою.

Безпосередньо страждають від сепаратистів майданівці — луганський «Громадський сектор». Люди зі зброєю знають їх в обличчя, бо дуже уважно моніторять ЗМІ і, схоже, що не тільки із масмедіа надходить інформація, бо сепаратистам відомі їхні адреси. Тому останні дні луганські активісти не ночують у себе вдома, а декілька людей навіть змушені були покинути місто через прямі погрози.  Більшість майданівців і далі залишаються в Луганську, щоби мирно протидіяти сепаратистам та всіляко допомагати громадянам.

Коли кількість озброєних сепаратистів у місті раптом зростає, «Громадський сектор» не виводить людей на мітинги — з метою безпеки. Активісти про це не говорять, але «велика» Україна їх теж не любить, бо постійно дорікає тим, що їх виходить замало. Від 500 до 1 500 людей, залежно від мети мітингу, для 300-тисячного міста це дійсно небагато. Але знаючи про пасивність міста, подивившись на людей з автоматами та на бездіяльність правоохоронців, я розумію чому так. Одинокий «зелений» чоловічок купує цілу тацю хлібу в найближчому супермаркеті та безперешкодно доставляє харч в будівлю СБУ, де його чекають озброєні люди та свіжі заручники. Цього чоловіка ніхто не ловить. Міліція тим часом ходить з обшуком до майданівців, а на нічний виклик приїздить через сім годин, уже вранці.

На відміну від сепаратистів активісти більш успішні в житті люди (так виглядає) і вони не скаржаться на життя, а навпаки — часто жартують. На збори «Громадського сектору» може потрапити кожен охочий: «Це — політика відкритості», — говорять вони. Впливати може кожен, але довіряють відповідальні справи тільки перевіреним учасникам. Недавно в них навіть свій сайт з’явився — eurolugansk.org, на якому відбувається збір коштів за напрямками: на стрім, для військових, для листівок та графіті, та на підтримку самооборони тощо. Коли не виходять на мітинги, намагаються показати свою присутність у місті і трохи зняти напругу населення за допомогою патріотичного графіті та символіки.

Ще одна група людей у місті, яка може на щось впливати, це — міліція. Але може — не значить, що впливає. Я спитала знайомого міліціонера про те, як зараз вони себе почувають. Відповідь була двозначною: «Міліція з народом. Львівська ж міліція теж з народом, правда? От і луганська з народом». Із його інтонації виглядало, що народ це ті, на чиєму боці сила. А сила в Луганську відомо на чиєму боці. Поки що.

Мені стало очевидно одне: Донбас прагне поваги і любові. Він хоче, щоб до нього говорили, а не мовчали. Цього потребують і майданціві, і сепаратисти, і навіть міліція, яка боїться найбільше за них усіх. Він хоче, щоб хтось врешті чітко і ясно сказав: «Ми не віддамо Донбас, бо він нам потрібен, бо ми не зможемо без нього, бо саме із шахтарських страйків на Донбасі почалася наша незалежність, і ми це поважаємо». Донбасу теж слід навчитися багато чого, і мабуть спочатку – не ображатися. Усім нам потрібно говорити, багато і неприємно говорити. Тільки перед тим припинити закликати «відпустити Донбас», який сам цього в своїй більшості не хоче і забрати геть чужоземні спецслужби з нашої землі.