Для багатьох у Росії нинішня телевізійна навіженість стала несподіванкою навіть на тлі пропаганди, що йшла до того. Подив викликає й вторгнення до України. У тих, звісно, хто його бачить і не боїться визнати. І це збігається з тим, що досі найосвіченіші люди не знаходять пояснення радянському вторгненню до Афганістану. Це ж як — на порожньому місці, ні з того ні з сього.

Багато в чому це пояснюється тим, що навіть у прогресивної публіки досі фрагментарні уявлення про історію Росії, хоч би як вона називалася. Звісно, влада недобре чинить, погрожуючи історикам кримінальним переслідуванням. Але є й інше: у суспільний обіг не вводяться ті історичні факти, про які можна дізнатися навіть у Вікіпедії. Мало хто  знає про розграбування палацу в Пекіні російським експедиційним корпусом під час придушення боксерського повстання та про геноцид китайців на території Росії, здійснений амурськими козаками. А що стосується ДНР і «Луганди», то це повторення пройденого в різних країнах.

♦ Багатьом доводиться пояснювати, чому 5 березня 1946 року у Фултонській промові Черчилль сказав: «Туреччина й Персія глибоко занепокоєні з приводу претензій, які їм пред’являються, й того тиску, якому вони піддаються з боку уряду Москви». Туреччині Кремль висунув територіальні претензії, що було цілковитою підлотою після того, як вона залишилася нейтральною в Другій світовій війні, незважаючи на тиск Німеччини. А от з Ірану, спільно окупованого СРСР і Великобританією, Сталін не захотів йти.

На території Ірану були створені дві маріонеткові «республіки», на які дуже схожі ЛНР й ДНР. Найбільша увага приділялася Іранському Азербайджану. Політбюро ЦК ВКП(б) 6 липня 1945 року ухвалило таємне рішення «Про заходи щодо організації сепаратистського руху в Південному Азербайджані й інших північних областях Ірану». У цьому документі обгрунтовувалося надання азербайджанським провінціям Ірану широкої національної автономії. Для керівництва національно-визвольним рухом у Південному Азербайджані пропонувалося створити Азербайджанську демократичну партію (АДП). Виконання рішення покладалося на ЦК КП(б) Азербайджану і СНК АЗССР під контролем деяких вищих керівників Радянського Союзу. Для фінансування цієї діяльності Державним банком СРСР були виділені значні кошти.

♦ Усе було. І військові за підтримки радянської армії, й формування органів влади, й репресії проти противників сепаратистів, що проводилися інструкторами з Луб’янки, й бурхлива активність глави радянського Азербайджану Багірова, який дуже хотів стати отцем азербайджанського народу по обидва боки кордону, а там — чого на світі не буває. Кінчилося все рішучими вимогами США й Великої Британії забиратися з Ірану.

Одночасно з цим виникла й загинула Мехабадська республіка курдів, що значно менше цікавила Кремль, але підтримувалася ним.

♦ З цього, власне, й почалася холодна війна. Але ж іще в 1920-1921 роках на території Персії існувала Гілянськая Радянська Соціалістична Республіка, що іменувалася також Персидською. До цього активного заходу доклав руку легендарний Яків Блюмкін, який відзначився й на Близькому Сході, й у Монголії, й у Ризі, й з Реріхом намагався проникнути до Тибету. Що ж до Афганістану, то брежнєвське політбюро всього лише відзначило п’ятдесятиліття першого вторгнення до цієї країни — 1929 року, коли Віталій Примаков і майбутній герой оборони Одеси Іван Петров безуспішно намагалися повернути у владу Амануллу-хана. Було й друге —1930-го.

Та й у Європі, при розділі Польщі й захваті країн балтії, використовувалася та ж технологія, що не спрацювала при нападі на Фінляндію й була вдосконалена після війни в країнах танкового соціалізму. То були перші спроби розпочати третю світову, вогнища якої потім перемістилися до Китаю (де Сталін зрадив гоміньдан і підтримав Мао) і Кореї. А також до Греції. Напасти на Югославію СРСР не наважився. Путіна зараз заслужено порівнюють з Гітлером. Але в Радянського Союзу не менш брудна й кривава історія.

З 1992 року все ті ж методи спостерігаються на пострадянському просторі. Настала черга й України, в якій довго після війни йшов збройний опір. А пізніше, до самої перебудови, послідовно пригнічувалася національна самобутність, що виходила за рамки декад української культури в Москві й іншого офіціозу.

♦ Та все ж, звісно, агресія проти України дуже відрізняється від інших актів міжнародного тероризму Росії. Передусім тим, що вона відбувається в абсолютно іншому комунікаційному середовищі, відмінному навіть від того, що було при брежнєвському вторгненні до Афганістану. Нинішній російський режим зумів подолати страхи своїх попередників перед засобами масової комунікації. Він не замовчує те, що відбувається, навпаки, він зробив війну проти України головною темою псевдоінформаційних серіалів, що йдуть по всіх телевізійних каналах. При цьому агітпроп уникає прямого визнання агресії, але розглядає донбасівських терористів як «наших». При висвітленні нападу на Грузію участь регулярних частин не приховувалася, але глибина й тривалість суспільного психозу були іншими.

Не робиться секрету з використання найпідліших методів. Слова Путіна про живий щит перед героїчними російськими військами стали директивою для терористів, серед яких повно російських фахівців з брудних воєн. Пригадується директива нацистського командування про тактику по відношенню до мирного населення Ленінграда.

Не бракує й обгрунтування агресії проти України, причому йдеться не про кремлівських ідеологів, а про відносно незалежних літераторів, і тих, хто іменує себе інтелектуалами. Особливої уваги заслуговує поет Ігор Караулов, нині бойовий колумніст «Известий».

♦ Інша відмінність нинішнього акту міжнародного тероризму з боку Росії — масштаб і рівень завдань. Не варто вважати клоунадою порушення кримінальних справ проти української армії за АТО і законопроект про окупацію восьми областей України. Уже багато разів говорилося, що ці вісім регіонів потрібні Росії не стільки для забезпечення Криму (плювати Кремлю на будь-які проблеми тамошнього населення), скільки для посилення воєнно-промислового потенціалу російської імперії.

Слід чітко розуміти, що відродження імперії й зміцнення влади Путіна — це одне, а національний розвиток Росії — щось прямо протилежне, хоч би про що йшлося, зокрема навіть технології. Найбезглуздіше, що говориться про санкції, це те, що вони стимулюють розвиток у Росії різних галузей — від хайтеку до сільського господарства. Хоча очевидно, що навіть мала міра ізоляції, не кажучи вже про повну автаркію веде до технологічної деградації. Навіть атомну бомбу вкрали, а за Брежнєва був очевидний технологічний провал. Отже, якщо хтось і зацікавлений в ізоляції, то це шпигунські відомства. Основною інноваційною інвестицією знову стане вкладення в шпигунство.

А от Україна має шанс на модернізаційний технологічний ривок. Політичний вона вже зробила. Зрозуміло, що у військовій справі їй є що протиставити російській зброї. Саме тому для Кремля життєво важливо анексувати вісім українських областей, а якщо не вдасться — поступово руйнувати Україну у прямому розумінні слова.

♦ Поки Україна оговтується від кримського шоку, плани окупації восьми областей зірвані, Кремль загруз у Донбасі й не має повноцінних комунікацій з Кримом. Україна в цій війні відроджується, Росія деградує й опускається, хоча до остаточної перемоги над російським нацизмом іще далеко, і російська імперія багато в чому на підйомі — її відродження лише починається. Ось тільки для росіян це відродження рівносильне їхньому звироднінню. Усе зводиться до того, щоб паскудити сусідам і заважати всьому світу вільно розвиватися.

Але будь-який негативний чинник треба обертати на позитивний. Незважаючи на значні міжнародні успіхи путінської пропаганди й політики, цивілізований світ має мобілізуватися проти головної загрози — варварської й терористичної Росії.

І ця мобілізація найбільшою мірою відповідає російським національним інтересам.