Напередодні Дня Росії, який відзначається 12 червня на честь прийняття 1990 року Першим з’їздом народних депутатів РРФСР Декларації про державний суверенітет цієї союзної республіки, соціальні мережі наповнюються уїдливими коментарями. Як же так? І розпад СРСР у нинішньої російської влади геополітична катастрофа, і дата ухвалення цієї декларації — свято. Адже саме вона й стала початком...

Нічого подібного. Беззубий документ, ніяк не пов’язаний на відміну від подібних документів у інших союзних республіках, з настроями населення. Це була декларація про наміри й претензії нової політичної еліти, що формувалася довкола російських, а не союзних, органів влади. І еліта ця аж до кінця 1991 року була єдиною в своїх устремліннях. Активне переформатування почалося пізніше. А тоді нова російська номенклатура надолужувала прогаяне — в інших республіках політична еліта ставала дедалі самостійнішою.

З Радянським Союзом покінчила не ця декларація й навіть не ДКНС, а рішення українського народу, яке виявилося аж ніяк не імпульсивною реакцією верхівки на московський путч, що підтвердив референдум. У Біловежжі було лише оформлене свідоцтво про смерть шановного небіжчика. Хоч би що накоїв до цього й після Борис Єльцин, головним вчинком у його житті стала відмова від спроб утримати Союз. Послідовності йому потім не вистачило, але все-таки югославського сценарію країни колишнього СРСР тоді уникнули — повномасштабних державних воєн не було.

Зводити всі процеси в Росії й інших колишніх союзних республіках до особистостей правителів, звісно, не можна. Але не брати до уваги особливості політичних еліт на пострадянському просторі абсолютно неможливо. Інакше нічого не зрозуміти в природі тієї імперії, яку можна називати російською, радянською, але, на мій погляд, найточніше — «русской».

У кепкуваннях з нинішньої кремлівської влади, що оплакує СРСР і святкує єльцинську декларацію, відбивається небажання значної частини критиків режиму замислитися над її природою. Значно простіше назвати їх кремлівськими шизофреніками й чекістськими параноїками, хоча подібні висловлювання ставлять їхніх авторів на одну дошку з прибічниками каральної психіатрії. І нового знання не додають.

Путін і його компанія були б цілковитими ідіотами — навіть не шизофреніками й параноїками, а саме ідіотами — якби оголосили всю єльцинську спадщину злочинною. Це поставило б під питання їхню власну легітимність, що, звісно, не так уже й важливо при їхньому становищі, що зміцнюється з кожним днем, але все-таки вкрай безрозсудно.

По-перше, не можна створювати прецедент засудження влади. Будь-якої влади. Це розумів навіть кербуд Бунша, який тимчасово виконував обов’язки царя й забороняв ганити свого ворога — кримського хана: «Який такий собака? Не дозволю про царя такі пісні співати! Він хоч і кримський, але не собака!»

По-друге, сила кремлівської влади в еклектизмі. Викриття бЕндерівців як союзників Гітлера (факти, що суперечать цьому, замовчуються) чудово поєднується з реабілітацією того ж Гітлера в головній кремлівській газеті (там теж з фактами весело) і з реабілітацією Муссоліні на державному телебаченні.

Ідеологією еклектизм не обмежується. Якщо придивитися, все російське імперство, як, утім, і імперство взагалі, аж ніяк не означало державної й навіть культурної уніфікації. І коли, як це було за двох останніх російських царів, брався курс на русифікацію, це значно ослабляло російську імперію.

Тупиковою, втім, була й інша модель — Австро-Угорщина з її дуалізмом і толерантністю. Просто часи імперій скінчилися. Скрізь, окрім Росії, де так звана громадянська війна була війною не просто за відновлення імперії, а за її уніфікацію й набагато суворіший контроль над націями.

Російська імперія до 1917 року, а точніше — до 1922-го була, звісно, в’язницею народів, але в’язницею з відносно м’яким режимом. У основі її лежав принцип консенсусу з національними елітами там, де визнавалося існування інших націй (існування українців завжди було під питанням, на відміну від Польщі й Фінляндії). Останні два царі цей принцип почали порушувати, й більшовики, як і багато в чому іншому (одержавлення економіки, продрозкладка й інше), були прямими спадкоємцями монархії.

У пізнєрадянський період жорстка уніфікація знову змінилася консенсусом еліт, порушення якого навіть під гаслами боротьби з корупцією й свавіллям, не було сприйняте в Казахстані й Узбекистані як добра справа. Навпаки, це стало замахом на національну самобутність, розглядалося як русифікація. Виявилися й дуже серйозні відмінності між націями. Політичне довгожительство Алієва й Шеварднадзе пояснювалося тим, що за брежнєвських часів вони позиціювали себе як представники власних націй перед Москвою, як противники російської гегемонії, зокрема, як заступники національних культур. Досить пригадати історію фільму «Покаяння».

Зовсім інша ситуація склалася в Україні, політична й господарська еліта якої була найглибше інтегрована в союзну. Платою за цю інтеграцію було її відокремлення від національної культури й значної частини нації. Напрошується теж приклад з національним українським кінематографом — прямо протилежний грузинському. Зате КПУ отримало право мати не бюро, а політбюро. Дрібничка, а приємно.

Думаю, що в історії України останніх двох десятиліть відносини української політичної еліти, в роки радянської влади орієнтованої на інтеграцію у владу союзну, тобто російську, набагато більшою мірою, ніж на побудову конструктивних відносин з українською нацією, зіграли свою роль. Це вельми тяжкий спадок.

Упевнений і в тому, що оновлення української еліти з приходом Петра Порошенка не залишиться без уваги Кремля, який знову зробить ставку на колишній розкол, на змову еліт за спиною націй. Кремль розраховує на це й у своїй європейській політиці.

Радянська спадщина варта найпильнішої уваги й вивчення. Актуалізація минулого, рецепція деяких його істотних рис відбуваються не лінійно. Так у восьмидесяті роки в СРСР згадали про спадщину шістдесятих. Зараз найважливішим виявляється таке.

Термін «нова історична спільнота — радянський народ» з початку сімдесятих років минулого століття використовувався в документах з’їздів КПРС і в радянській пропаганді. Явно чи неявно існування радянського народу пов’язується виключно із зовнішніми скріпленнями — союзною державою, ідеологічною машиною, агітпропом, репресивними органами.

Тим часом у радянській етнології існував інший підхід до дослідження цієї теми. Радянський народ розглядався в ній як приклад метаетносу, тобто сукупності етносів із спільними рисами культури, спільними цінностями, цілями розвитку та єдиною самосвідомістю (термін «ідентичність» тоді не використовувався).

Це означає визнання того, що ця історична спільнота скріплювалася не лише й не стільки владними політичними структурами, а й структурами повсякденності. І цей висновок виходить далеко за академічні рамки. Він вказує на те, що образ радянського минулого при формуванні ідентичності пострадянської, спільної для різних націй, формується не лише пам’яттю про спільний політичний режим, а й спогадами (міфами, легендами) про повсякденне життя.

У академічному виконанні цей термін був евфемізмом для русифікації, бо він відображав зближення на рівні еліт і повсякденного життя народів у рамках російської імперії. Політично ця імперія нині менш уніфікована, ніж раніше. Приклад цього — Чечня. Гасло відновлення конституційного устрою на всій території Росії було модернізаційним, бо правова уніфікація досягається лише в сучасній державі, чи унітарна вона чи федеральна. Результат чеченських воєн — архаїчно-імперський. Там встановився консенсус центральної влади й місцевих еліт на приватноправовій основі.

Те саме в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії. Формально-правовий статус не настільки важливий, як фактичний контроль Росії на основі домовленості з місцевими правителями. Колишнє імперство, а не новоєвропейська державність, на шкоду цій державності — таким є вибір Росії, зроблений давно, ще в дев’яності роки.

Такий самий статус планується для «Луганди» і ДНР. А Крим, незважаючи на формальне входження до Росії, розвиватиметься за чеченською моделлю. І нові російські паспорти там дивні, і акцизних марок немає. Аж ніяк не дрібниці.

І саме таке руйнування української держави нав’язує Росія під виглядом федералізації України, щоб на її території виникло якомога більше дрібних і ще дрібніших різнорідних утворень. Проковтнути Україну цілком не вдалося. Не вийшло навіть відторгнути вісім областей, уже названих Новоросією. Отже, треба кришити й дробити країну. Початися все має з визнання права донбасівських терористів на самостійні переговори. Отже, знову пацифізм стає знаряддям експансії російського тоталітаризму.