Тут можна не приховувати –  ходив, стріляв, вбивав. Вдома – терорист, в Криму – біженець.

Когда-то мы думали, что для того, чтобы стать свободными людьми на своей земле, нам достаточно развалить Советский Союз. Но, видимо, нам придется развалить еще и Российскую Федерацию                         

Кримськотатарський жарт, літо, 2014

Ти можеш  вперто робити вигляд, що нічого не змінилося. Абсолютно нічого. Переконувати себе і вмовляти.  Змінити гори, море, кипариси та ялівець може хіба що стихійне лихо. Чи все-таки щось ще? Ти повторюєш: "Ну, кримнаш". А якщо і не зовсім наш зараз, то  "хай їм буде добре".  Я йду з наплічником київським центральним вокзалом . Я обіцяю собі бачити хороше. Я обіцяю собі не радіти чужому горю (у  нас на "материковій" Україні свого горя більш ніж достатньо – навіщо нам "їхнє"?).  Я обіцяю  – не піддаватимусь на провокації.  Потяг прибуває до пункту призначення трьома годинами пізніше запланованого.  Дві митниці. На цих довгих зупинках у потязі не працює кондиціонер. Складніше дихати - чи тому що просто літня задуха, чи то дійсно стало складніше дихати.   Російські митники зайшли до вагону з якимсь кучерявим цуценям.  В моєму купе жінка старшого віку з Кам'янець-Подільського, яка тільки і чекає, аби митники захотіли перевірити її сумку. В неї нічого там немає, але вона буде відвойовувати кожен сантиметр, поставивши біля сумки свій особистий блокпост. Митники залишають її речі без уваги. Майже порожній вокзал Сімферополя.  Далі  все смугасте - триколори,триколори, триколори… "Георгіївські стрічки" розміром з банти першокласниці на лобовому склі будь-якої автівки, чомусь на діжках з вином і усюди, де тільки можна… Їх багато-багато. Так само багато, мабуть, як жовто-блакитних прапорів у Києві. І, здається, значно менше, ніж будь-де у Росії. Чи у всій Росії взагалі.

Клацаєш камерою телефону майже щохвилини. Тебе спочатку дивує все. "Вєжлівий бєтон", який каже "спасібо" Росії. Цитати з путіна, від яких кипить мозок. Припускаю, що проблема в мені, але дуже складно зрозуміти сенс фрази "Крым и Севастополь возвращаются в родную гавань". Я бачила ці білборди раніше в інтернеті. Але тут ця фраза – нелогічна і стилістично крива –  на кожному кроці.  

Твої друзі проводжали  тебе до півострову дитинства зі словами: "Будь обережна і… не привозь нам сувенірів". Їм би ці сувеніри і не сподобалися. Раніше найбільше купували сувеніри з "беркутом", тепер купують з путіним. От путін пестить ведмедя, путін в образі царя, путін їде на ведмеді, путін тримає цуценя, "Крим – Росія", "Крим тепер Росія".  Тут я могла б позаздрити. Це ж, мабуть, так весело та цікаво - любити свого правителя.  

Ти сидиш у кафешці на набережній. І от тобі приносять салат, який точно нарізали ще вранці. Нас тут двоє. Вечоріє.  Ми просили у вас щось смачне. Чекали, читали новини з дому, гірко й так, навіщо ви принесли нам напівкисле? "Живая музыка включена в счет". Це російський шансон, який я хотіла чути менше за все.  

"А вы не знаете, а когда Макдональдс опять заработает? ". Здається, знаю… На окупованих територіях невизнаних республік макдональдсів не може бути. Або так, щоб зрозуміліше.: в радянському союзі не буває Макдональдсів.

Всі ваші картузи "СССР", всі ваші футболки "СССР", вся ваша "ссср"-білизна, що стирчить з-під штанів, всі ваші рекламні борди "спасибодедузапобеду"... В якийсь момент ловиш себе на думці: "Невже після 1945 не було нічого, чим ви (кожен з вас) може пишатися? ". А,так, є.  Кримваш. Я читала на магнітах.

На всі мої незлі питання "Як справи? ", чути відповідь – "Зато у нас нет войны!". Так, ми віддали вас без війни. Немає за що. Або вибачте. Кому як. Казали, що немає людей на пляжах. А ось подивіться, наче є. "Это? Так это беженцы с Юго-Востока! Не покупают ничего. Жилье снимают дешево, а сами водку пьют". Ні, ну там різні люди. Повезли дитину оздоровитися на море. На все літо. Ну, планували не на все: "Мы всегда отдыхаем в Крыму. Просто в этом году немного дольше".

Крим – не спосіб втекти від війни. На кожному кроці втікачі за Сходу передзвонюють кудись  і питають: "Бомбили? Розірвало? Загинув?" Доки ми були в Криму, український прапор замайорів над Слов'янськом , потім над Краматорськом. …Можна вже повертатися додому. Чи не можна? "Да мне минимум пожизненное светит, если вернусь.  - Есть за что? – Ну,  есть…". Тут можна не приховувати –  ходив, стріляв, вбивав. Вдома – терорист, в Криму – біженець.

Можна знімати житло за мінімальну вартість. А якщо пощастить, то і безкоштовно. Дуже запам'ятався наш діалог з "біженцем" (до Криму поїхав, але вирішив 90 днів залишатися українцем, а не біженцем).  Він розказував, що на барикадах "лише свої". І кадирівці теж свої. "Это наши чеченцы, беженцы из Цхинвали. Они у нас живут, их две улицы. Они мясо рубят".  Чеченці з "Цхінвала" (?) рублять м'ясо у Краматорську.

 В Криму дуже багато людей з території  України. Українців за паспортом.  Вони розказують, як носили борщ на барикади "ополченцам", як закривали їх іконами. Вони це розказують з такою самою гордістю, як розказує про свої подвиги у центрі Києва взимку будь-який волонтер Майдану.

Тут вони відчувають себе в Росії. Тут можна не боятися. Тут маю боятися я. Тільки чомусь не хочеться боятися. Минулого разу я була в Криму у березні.  Тоді з "материкової  України" здавалося, що це сотні гастролерів приїхали в наш Крим. І розказують, як нас ненавидіти. І формальних приводів боятися було більше.  Їхні "вежливые" повертали в твій бік дула своїх автоматів і дулом же показували – іди геть. Тепер, вже без автоматів, "йди геть" тобі можуть сказати "просто люди" - не такі "вежливые" і без автоматів.

В Криму особливо важко читати новини про загиблих на Сході.  Бо горе потрібно ділити – хоч із кимось. Аби хтось обійняв тебе і тримав за лапу. І ти робив так само. Чи є тут люди, які бажають смерті солдатам української армії? Так, є. Чи є тут ті, хто чекає перемоги Новоросії? Так, є. А кримські татари розмовляють з тобою і плачуть за загиблими разом з тобою. І говорять з надією: "Мы надеемся, что Украина быстро закончит с войной на Востоке. И тогда начнет возвращать нас. Надеемся, что нам не придется ждать два-три года…".

І тоді я мовчу. Бо що мені сказати, щоб не збрехати? Що в Україні, яку вони й досі вважають своїм шансом на свободу, я давно не чую розмов про "відвоювати Крим"? Чи розказати про моїх друзів з невизнаної  Абхазії, які вже більше 20 років мріють повернутися додому? Чи про моїх знайомих з території невизнаної Осетії, які розуміють, що саме зараз у їхньої Грузії немає змоги воювати, але все одно вірять, от вже скоро буде 6 років як… Чи про Придністров'я, де я була лише один раз, але так і не зрозуміла, чиї ці люди… Що ти скажеш колись депортованим, які вже втрачали свій Крим?

Тут я – самопроголошений  посол доброї волі і неофіційний представник всієї України. Тому я нахиляю голову і мовчу. "В Україні глибоко занепокоєні…".  Я не знаю, як пояснити, що нас тут не люблять. І поводять себе так, наче ніколи й не чекали. Наче страшне ярмо нарешті подолане. Неначе ми вороги. І особисто я не хочу бути комусь любою примусово. На паромній переправі у порту "Кавказ" по дорозі до Криму, у штучно створеній  довжелезній черзі, тобі пояснюють причину затору тим, що це "Россия. Синоним бардака".  Не те, щоб в нас порядок, але… Твій потяг приїжджає, коли вже мав би рушати до Києва. На сімферопольському вокзалі люди в бронежилетах. Або у формі з нашивкою "вежливые люди".  Броніки на вокзалі виглядають так само безглуздо, як на Майдані Незалежності влітку, коли на Сході йде війна. Але броніки та шеврон – символи влади. Можуть перевірити документи і мають допомагати біженцям розселятися. Про це постійно роблять оголошення на вокзалі. Там нас називають "государство Украина".

"Подорожній, коли ти приїдеш в Спарту, розкажи там, що ми лежимо тут, чесно виконавши закон". Подорожній, коли ти приїдеш в Крим, розкажи там, що ми… хоча ні, нічого не розказуй.