На середину липня Володимир Путін готувався взяти реванш на Сході України. Адже українська влада не захотіла прислухатись до його «миротворчих ініціатив». Перемир’я, оголошене Порошенком, яке тривало 10 днів і за час якого проросійські терористи добряче нашкодили українським силовикам, змінилося наступом українських військ.

Терористи втратили свою опорну базу в Слов’янську. А саме вона розглядалася як важливий пункт для наступу на Донбас і Харківщину. Почалося поступове перекриття кордону з Росією на Донеччині та Луганщині. У перспективі це могло б привести до краху угруповань «ДНР» та «ЛНР», а, отже, до ліквідації вогнища дестабілізації на Сході України. Це аж ніяк не входило в плани Путіна.

Як Путін хотів окупувати Донбас

Росіяни почали перекидати на Донбас більш серйозну військову техніку, ніж раніше. Пішли і бетеери, і танки, і установки «Град», і, зрештою, ракетні комплекси, призначені для збиття літаків. Цю техніку мали обслуговувати не звичайні бойовики, а навчені військові спеціалісти, фактично кадрові військові. Тому останні почали закидатися з Росії в Україну. Українська сторона навела цифру, що таких було близько 300-400. Водночас почався обстріл українських військових із російської території.

Це було вже майже неприкрите військове вторгнення. Путін слідкував, яка буде реакція світової спільноти. Реакція для нього виглядала позитивною. За останній час Росія значно зблизилась із Китаєм, з іншими країнами, які входять до об’єднання БРІКС. Ці країни зараз ладні закривати очі на агресію Росії. Знайшов Путін собі й союзників і в Європейському союзі. Деякі очільники країн цієї спільноти виступили із «миротворчими» заявами, які загалом збігаються із заявами Путіна: мовляв, треба сідати за стіл переговорів із «ДНР» та «ЛНР», домовлятися з ними про мир на Донбасі. Власне, це й робили представники ОБСЄ під час перемир’я, оголошеного Порошенком. Правда, перемир’я тоді мало односторонній характер – його дотримувалася лише українська сторона. Очільники Євросоюзу не поспішали й із санкціями проти Росії. Рішуча позиція США з цього питання не знаходила з їхнього боку належної підтримки.

У цій ситуації Путін вирішив взяти реванш на Сході України, сподіваючись на «поблажливу» реакцію світової спільноти. Є інформація, що він готувався до введення своїх військ на Донбас. Це могло виглядати приблизно так. Власне, цей план почав реалізовуватись у Луганську. Терористи організовують масові вбивства людей, звинувачуючи в цьому українську армію. Російські мас-медіа широко розповсюджують відповідну інформацію. Світова громадськість обурена. Поки розбираються що і до чого, доблесні російські війська під виглядом «миротворців» входять на Донбас і «закріпляють» за собою певну територію. Далі можна погоджуватись навіть на введення миротворчих сил ООН, які стануть між «ворогуючими сторонами» – українськими силовиками й так званими «ополченцями Донбасу». «ДНР» і «ЛНР» отримують «друге дихання». Таким чином, конфлікт буде законсервований, а Донбас стане, як нині став Крим, базою для терористів, що постійно дестабілізуватимуть ситуацію в Україні.

Неконтрольований теракт

Однак цей «геніальний» план дав неочікуваний збій. І цим збоєм стало знищення 17 липня бойовиками пасажирського літака «Боїнг-777» малайзійських авіаліній. Уже на сьогодні є достатньо даних, які свідчать про те, що літак збили з території, контрольованої проросійськими терористами. Збили з допомогою ракетного комплексу (ймовірно, «Бук-М1»).

Теракт, в результаті якого загинуло майже 300 осіб (до речі, більше, ніж українських силовиків під час проведення антитерористичної операції на Донбасі), сколихнув світ. Стало зрозуміло, що конфлікт на Сході України набув міжнародного масштабу. Занадто наш світ є глобалізований, і те, що відбувається в одному місці планети, може мати несподівані наслідки в іншому її місці. Про вину Росії в здійсненні цього теракту відразу заявили очільники США, Австралії, Туреччини. Так чи інакше своє осудження дій російського керівництва висловили й інші країни. Зовнішньополітичні «завоювання» Росії за останній час звелись нанівець.

У такій ситуації вводити так звані «миротворчі» російські війська в Україну стало ризиковано. Судячи з усього, у вищих ешелонах російського керівництва почалася паніка. Достатньо прослідкувати, наскільки абсурдні версії авіакатастрофи «Боїнга-777» висували російські мас-медіа: то, мовляв, літак збили українські військові, оскільки подумали, що в цьому літаку летить Путін; то що цей збитий літак був начинений трупами, а його збиття потрібне було, аби скомпрометувати «ДНР». Звісно, ці абсурдні версії можуть сприймати росіяни, які звикли до «кісєльовської» пропаганди. Але як ці версії будуть сприйняті в світі? Чи не є вони непрямим свідченням «російського сліду» в цій катастрофі? Або варто переглянути «співчуття», яке висловив Путін з приводу цієї трагедії. «Російський цар» тут серйозно хвилювався.

Або взяти фейк, запущений від російського телеканалу «Дождь», що Путін зателефонував до Порошенка й терміново летить до Києва. Або звернення Путіна, в якому він закликав «своїх терористів» допомагати слідчим діям на місці авіакатастрофи. Хоча терористи до цього часу вже стільки встигли начудити, що ще більше скомпрометували й себе, і своїх господарів у Кремлі.

Путіну та його оточенню є чого хвилюватися. Адже катастрофа «Боїнга-777» багато що висвітлила. Принаймні те, що Росія не лише поставляє на Донбас для бойовиків зброю, а й засилає туди своїх кадрових військових. Адже угруповання  «ДНР» і «ЛНР», що визнані в Україні терористичними, не мають висококваліфікованих військових спеціалістів, здатних обслуговувати ракетний комплекс «Бук-М1». Тобто реально «Боїнг-777» збили не терористи, а російська армія. Тут виникає одне цікаве запитання, яке чомусь не озвучується у мас-медіа. А наскільки висока кваліфікація в російських військових спеціалістів? І Чи справді є такою страшною російська армія, як її малюють кремлівські пропагандисти?

Звісно, за збитий «Боїнг-777» Путіну доведеться відповідати. І то найближчим часом. Будуть і санкції, і міжнародна ізоляція, і проблеми з ціною на газ та нафту. Путін «загрався» з Україною. Ситуація почала виходити з під його контролю.

І тут його чекає внутрішня небезпека. Адже такий стан речей, коли «цар» не може контролювати ситуацію, зовсім не влаштовує російську еліту, яка тримає і свої капітали, й свої сім’ї на Заході. Чи не захоче ця еліта прибрати «царя»? Адже російська історія так багата на двірцеві перевороти!