50 років спливло, як упокоївся шляхетний інтелектуал, поет, перекладач Максим Рильський.

Бабуся Максима – княгиня Трубецька, дід - багатий поляк, повітовий маршалок. Батько - 37-річний удівець закохався у неписьменну селянську дівчину Меланію Чуприну і одружився з нею. Тадей Рильський свого найменшого сина, якому судилася висока доля поета, батько назвав на честь... Максима Залізняка.

Дитя кохання навчалося в Києві у приватній гімназії Науменка, того, який за часів УНР був міністром освіти, якого у 1919 р. розстріляли більшовики. Жив Максим у друзів батька: Лисенків, Русових, де формувався його дух. У 15 років Рильський подарував світові першу збірку поезій «На білих островах»:

Глибшає далеч. Річка синіє
Річка синіє, зітхає, сміється...
Де вас подіти зелені надії?
Вас так багато – серце порветься!

І шедевр інтимної лірики «Яблука доспіли»...

Його талант європейського масштабу розправив крила, щоб злетіти до сонця. 

Коли ж Максим Тадейович одружився з пані Катериною, коли знайшлися Борис і Георгій, він став одним із п’яти у ґроні неокласиків. Та у 1931 р. був арештований НКВС, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Виручила горезвісна «Пісня про Сокола». Сокіл-батько серед ночі зателефонував в Україну і поцікавився, як там молодий талант. Миттєво Рильського розбудили, повели в душ, переодягли й повезли за місто.

На розстріл? А навіщо купали, голили? – билася думка. Підгодували трохи й випустили. Після ув'язнення Остап Вишня забрав Максима до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. І настали довгі роки духовної еміграції. Як писав Маланюк: «Рильський лишився сам, але відстрілювався». Він займався фольклором, перекладами; упродовж 20 років був директором Інституту мистецтва.

Він нікого не зрадив, кому міг – допоміг. Саме до нього прийшов після таборів Остап Вишня. Його будинок у Голосіївському лісі радо зустрічав гострого на розум і язик хазяїна. Камін, шахи, добре вино та шашлики; полювання з друзями та улюбленим шотландським сетером. Тільки останні роки були часом «останнього цвітіння».