Цього разу про те, як я послухав Донбас, і про те, що з цього вийшло.

Часом у найзаяложеніших, висміяних і давно вже не смішних партійних гаслах усе ж продовжує залишатися зерно сенсу, абсолютно несподівано як для тих, хто його формулював, так і для тих, хто свого часу, подібно до мене, перетворив його на об’єкт своїх сатиричних нападок. Ось, наприклад, заклик «почути Донбас». Нам здається, що лідер за державними дотаціями, головне джерело всіх талановитих сімей України від найвищих державних посад до бізнесу та естради, Донбас сказав уже все й тепер має хоча б з ввічливості прислухатися до думки протилежної сторони. Серйозні дядьки з Партії регіонів, «Українського вибору» або навіть з самого Кремля захлинаючись розповідають нам, чого насправді хоче цей Донбас, і від багаторазового повторення одних і тих же банальних тез нам і самим починає здаватися, що те, що ми чуємо від них, це і є саме та модель державного устрою України, прийняття якої може стати основою для укладення договору з бойовиками ДНР і ЛНР. І тут до цієї ясної мов сонячний день картини закрадається тінь сумніву — а як бачиться ідеальний державний устрій безпосередньо самим лідерам терористів? Адже гасла федералізації і, тим паче, децентралізація України чомусь не прикрашають вулиці захоплених терористами українських міст.

•  Отже, спробуємо прислухатися якщо не до думки Донбасу, то до думки тих, з ким доброзичливці всіх мастей так наполегливо хочуть усадити нашого президента за стіл переговорів. І, неначе бажаючи полегшити наші зусилля, трохи більш як місяць тому в Донецьку був створений методологічно-теоретичний центр з розробки стратегії розбудови державності в республіках «Новоросії». Принаймні, саме так мислять його роль творці «Новоросійської» філії «Ізборського клубу». Оскільки в Україні мало хто знає, що це за організація, дозволю собі трохи відволіктися й розповісти про її діяльність у Росії. «Ізборський клуб» порівняно нове утворення. Він був створений в Росії 2012 року і з самого початку позиціював себе як «антиліберальний» теоретичний центр ідеології проголошеного раніше Володимиром Путіним великого ривка, на практиці сформульованої в його т.з. «Ульянівській декларації» — синтезу неосталінізму, російського нацизму й православного фундаменталізму. Його творці не приховували, що результатом їхньої діяльності стане глобальна війна за встановлення нового порядку й побудову «Русского мира» як головного домінуючого політичного, економічного й ідеологічного центру на планеті. Серед творців «Ізборського клубу» Олександр Проханов, Олександр Дугін, Сергій Глазьєв — одні з найодіозніших представників сьогоднішнього російського неонацизму.

І ось стараннями одного з лідерів ДНР, самопроголошеного донецького «народного губернатора» Павла Губарєва філія цього «теоретичного центру» 15 червня відкрилася в Донецьку. Утім, на відміну від російської організації «Ізборського клубу», його донецьку філію важко назвати притулком виключно теоретиків. Так чи інакше більшість її членів поєднують свої теоретичні дослідження з практичною діяльністю у сформованих терористами на Донбасі квазідержавних структурах, не просто фантазують про майбутнє, а й намагаються це майбутнє втілити на практиці, використовуючи багатостраждальних жителів Донбасу як піддослідних кроликів у цій експериментальній лабораторії «Русского мира». Власне, за п’ять тижнів, що минули з часу створення філії, відбулося два відкритих засідання клубу, виступи на яких і стали для мене підставою зробити деякі узагальнення про погляди терористів на державний устрій і про їхнє ставлення до демократичних інститутів.

•  Передусім, звісно, сам Павло Губарєв. Учора ще Дід Мороз на виклик, а сьогодні вже державний муж, Павло Губарєв є єдиним з тих, чия думка хоч в якійсь частині збіглася з тим, що озвучують нам представники Партії регіонів або «Українського вибору». Власне, «збройним переворотам Майдану» Павло Губарєв протиставляє інститут референдумів, на яких мають вирішуватися всі найважливіші державні питання. Пестячи слух апологета ідеї референдуму як панацеї від усіх державних хвороб Віктора Медведчука, з другого боку, донецький мрійник з товаришами власною практикою спростували чудодійні властивості пропонованих ліків. Адже горезвісний «референдум» на Донбасі, як і «референдум» у Криму, був, швидше, мовою Ігоря Гіркіна, «історичною реконструкцією», маскарадом, але тільки не реальним волевиявленням народу, відвертий фарс якого вимушена була визнати навіть Громадська палата Росії. Якщо ж не брати до уваги референдум, Павло Губарєв порушив хіба що ще одне важливе питання, як показали подальші промовці, що дуже цікавить представників усіх ідейних угруповань терористів. Йдеться про горезвісну націоналізацію — одну з головних тез прохановського неосталінізму, рівно привабливу для апетитів як тих, хто збирається взяти на себе її проведення, так і ласих до популістських гасел на кшталт «узяти й поділити» широких люмпенізованих мас населення Донбасу.

Але ми відволіклися. То що ж, якщо не референдум, з державним устроєм? Чи не єдиний представник Донбасу серед членів місцевої філії «Ізборського клубу» Сергій Ковальов коротко сформулював це так: вертикаль влади, єдиноначальність, націоналізація. «Потрібен не парламент, а рада праці й оборони». Набагато обтічніше виклав цю концепцію права рука й ліва півкуля мозку Ігоря Гіркіна глава «Народного Собору Новоросії» і член «Асоціації православних експертів» Ігор Друзь. «Вибори — ось слабка ланка будь-якого державного устрою, — вважає він. — Їх має бути якнайменше. Адже саме під час виборів відбуваються різноколірні революції». Утім далі у своєму виступі Ігор Друзь показав свою ерудицію вже не у сфері політології й державного адміністрування, а як знавець англійських серіалів 80-х років. Наступні 20 хвилин він захоплено переказував, на жаль, без будь-яких посилань на оригінал, власні уявлення про державний устрій Великої Британії, які йому вдалося винести з перегляду мегахіта британського й навіть радянського телебачення часів перебудови, серіалу «Так, пане прем’єр-міністр» про те, що Великою Британією насправді правлять не політики, а незмінні чиновники державні секретарі. Націоналізація, сухий закон і єдиноначальність — ось три кити успіху будь-якої державності, підсумував він свій виступ.

•  Хоч би як смішно звучали в моєму викладі основні тези цих теоретиків ДНР і хоч якими огидними є антизахідні й антиукраїнські, відверто нацистські випади решти ораторів, саме ці люди, а також їхні російські приклади для наслідування — Проханов, Дугін, Глазьєв — ось хто формує ідеологію терористів Донбасу. Єдиноначальність, жорстка державна вертикаль, мінімізація виборів і відсутність реального самоврядування на місцях — ось їхнє бачення державного устрою. Правда ж, це дуже далеко від того, чим годують нас прибічники переговорів і компромісів з терористами? Парламентсько-президентська республіка, децентралізація й місцеве самоврядування або навіть федералізація? Облиште, панове! Ці люди мислять державний устрій у вигляді диктатури фашистського типу, й інститути демократії їх цікавлять виключно настільки ж, наскільки колись і їхніх духовних прародителів — німецьких нацистів, — як засіб досягнення влади, який потім неодмінно з відразою викинуть геть. Прислухавшись до сьогоднішнього Донбасу, можна зрозуміти лише одне — тут немає сепаратистів. Як колись Росія для більшовиків, для донецьких апологетів прохановської версії «Русского мира» Донбас лише трамплін, лише зручний плацдарм для розв’язування великої війни, лише витратний матеріал, призначений бути принесеним у жертву їхній людиноненависницькій ідеології, слідом за яким у вогонь без жалю будуть кинуті й решта України, Прибалтика й більша частина Росії. Переговори, компроміс з ними схожі на самогубство, адже кожен дарований цими переговорами зайвий день існування ДНР дозволяє їм не лише забрати більше людських життів, а й більше отруїти людських розумів. Якщо й варто розмовляти з Донбасом, то не з тими, хто командує сьогодні терористами в палаючому Луганську й Донецьку. Алло, Донбасе?! Але у відповідь зі слухавки лунає лише поодинокій гудок у тумані.